Глава 8

— Це ти тут живеш?! Офігіти! — усмішка не сходила з мого обличчя відтоді, як до мене приїхала Ліна.

Уже понад два тижні я мешкала в домі Давида. За цей час я встигла призвичаїтися й почувалася тут цілком комфортно. Щоправда, інколи бувало занадто нудно. Кілька днів я рятувалася тим, що засиджувалася в бібліотеці. Виявилося, у Давида чимало різноманітної літератури. Я неабияк здивувалася, коли на одній із полиць натрапила на одне з перших видань «Енеїди».

За планом сьогодні в нас мали бути дівчачі посиденьки за келихом напівсухого вина та новинкою на Netflix.

Ми зручно влаштувалися на шкіряному диванчику в медіазалі. Я взяла пульт, щоб погортати список запропонованих стрічок. Наш вибір зупинився на фільмі, який очолював рейтинг.

— Тобі нереально пощастило, — заговорила Ліна, розглядаючи кімнату й сьорбаючи вино.

— На другому поверсі ще є бібліотека й спортзал, — байдуже додала я і поставила між нами тарілку з солодощами.

— Та ти жартуєш! — розсміялася вона, але, помітивши мій серйозний вираз обличчя, додала : — Це правда?

— Угу. 

— Ну все, я тобі по-доброму заздрю.

— Давай вже дивитися фільм, — дорікнула я, прикувавши погляд до екрана.

Краєм ока я помітила, що Ліна активно комусь пише. Закінчивши, вона повернулася до мене з винуватою, але радісною усмішкою.

— Алісо, вибач, але мені просто життєво необхідно повернутися в місто, — випалила подруга.

Я вже й так чудово розуміла, з ким вона щойно так завзято листувалася.

— Женя написав?

Вона кивнула головою.

— Гаразд.

— Ти не ображаєшся? Ми мали разом подивитися цей фільм.

Вона махнула головою на екран.

— Не-а. Напишеш мені, що він знову тобі підготував!

Її очі засяяли. На прощання Ліна обійняла мене й просто-таки вилетіла з кімнати. У неї чудовий хлопець, принаймні з ним точно весело. Я тихо захихотіла, згадавши, як він привітав її з днем народження у костюмі білої гуски. Свій вибір він обґрунтував тим, що в прокаті не знайшлося костюма лелеки, тож довелося брати майже схожий. А лелекою він хотів натякнути, що минув ще один рік, відколи вона прийшла в цей світ і ощасливлює кожен день його життя.

Я закинула до рота ще одну цукерку.

Невдовзі роздратовано зітхнула й піднялася з дивана — мене вистачило заледве на десять хвилин. Ніколи не любила дивитися фільми наодинці, адже мені завжди кортіло обговорювати кожен крок героїв.

Піднявшись сходами на другий поверх, я підійшла до спальні Давида й без вагань легенько постукала в двері. Поки чекала, прокручувала в голові, з чого краще почати розмову.

Насупившись, я постукала ще раз, але ніхто так і не відчинив. Хоча я точно знала, що він удома.

— Давиде? — гукнула я, зазирнувши до його спальні.

— Я тут, — сказав він й вийшов з ванної у одному рушнику.

Я чесно намагалася не витріщатися. Правда.

Рушник тримався низько на стегнах, відкриваючи світло-оливкову шкіру та чіткі лінії м'язів. Темні вологі пасма недбало спадали йому на чоло. Мій погляд ковзнув по міцних плечах і опустився на прес. Я навіть не полінувалася порахувати: кубиків там було рівно шість.

І я анітрохи не почувалася жахливо, так відверто його розглядаючи.

Я стрималася, щоб не присвиснути, коли мій погляд перемістився на його руку. Чорні татуювання вкривали майже все праве передпліччя, сплітаючись у вигадливі візерунки.

«Це просто незаконно — бути таким красивим», — подумала я.

— Я запитаю у свого адвоката, що з цим можна вдіяти, — спокійно зауважив він.

— Що? — я спантеличено витріщилася на нього. — Я сказала це вголос?

— Так, — на його вустах з'явилася легка, ледь помітна усмішка.

Подумки я дала собі добрячого ляпаса.

— То яка в тебе проблема? — повторив Давид.

— Ні, цього разу жодних проблем, — запевнила його. — Ми з Ліною планували влаштувати кіновечір, але вона втекла, бо їй написав хлопець. А дивитися одній — узагалі не варіант. Можливо, ти захочеш скласти мені компанію?

Я подивилася на нього благальним поглядом.

— Добре, — відповів він, і в думках я радісно заплескала в долоні, бо, чесно кажучи, до останнього не вірила, що він погодиться. — Але для початку, з твого дозволу, я вдягнуся.

Лише після цих слів до мене нарешті дійшло, що Давид усе ще стоїть переді мною в одному рушнику.

— Ой... так, звісно! — розгублено пролопотіла я.

Стрімко розвернувшись, я поспіхом вибігла з його кімнати.

Минуло не більш ніж п'ять хвилин, як двері відчинилися й увійшов Давид. Він умостився на іншому кінці дивана, поклавши ноутбук на коліна.

— Навіщо тобі ноутбук? — запитала я, насупившись.

— Мені потрібно відповісти на кілька листів, — відповів він, поки його пальці швидко літали клавіатурою. — Я не заважатиму.

— У тебе хоча б на мить виникало бажання влаштувати собі вихідний?

Він звів брови й підняв на мене погляд.

— Мені не потрібен відпочинок.

— Добре.

Я зосередилася на екрані, час від часу коментуючи сюжет. Давид уважно мене слухав — або принаймні вдавав, що слухає. Побачивши момент, де головна героїня подорожує на яхті, я не стрималася:

— Це так красиво!

— Що саме? — запитав він, не відриваючись від монітора.

— Подорож на яхті, — я кивнула на екран. — Додам це до списку своїх мрій.

Він хмикнув.

— А в тебе є мрія? — вирішила запитати я.

Давид поглянув на мене, здивовано піднявши брови.

— Я з тих, хто діє, а не мріє, — відрізав він і несподівано відклав ноутбук убік. — А в тебе? Ну, крім подорожі на яхті, звісно.

Я вмостилася зручніше, трохи ближче до Давида, і задумливо схилила голову.

— У мене їх багато, — зрештою промовила я.

— Розкажеш бодай кілька?

Я не розуміла, навіщо йому це, але парою мрій поділитися все ж хотілося.

— Тобі це здасться банальним, але я б дуже хотіла прогулятися нічним містом і потанцювати під дощем.