Глава 6

Коли виходила з ванни, у двері не очікувано постукали. Весь день я нервувала через подію, на яку мала піти разом із Давидом. Чомусь боялася, що можу його підвести або зробити щось не те, і від цих думок хвилювання лише посилювалося.

Я поправила на собі шовковий халат й швидко відчинила двері. На порозі стояв Давид, одягнений у красивий чорний костюм. Я не одразу звернула увагу, що у нього в руках був пакет.

— Я ще не готова, — промовила до нього.

— Бачу. — Погляд Давида пройшовся від мого волосся, зібраного у недбалий пучок, до босих ніг.

Від його погляду мені стало ніяково, тому я щільніше затягнула на собі халат.

— Ти щось хотів? — запитала, бажаючи не гаяти ні секунди. Мене завжди закочувала паніка, коли знала, що хтось на мене чекає. Це був один із моїх іраціональних страхів — бути тим, хто запізнився.

— Це тобі, — сказав Давид, простягаючи мені пакунок.

Я здивовано подивилася на нього. Він виглядав цілком серйозним.

— Що там? — спантеличено запитала.

— Твоя сукня.

І тут мої брови злетіли вгору. Це було так не очікувано. Я не часто отримувала подарунки, а Давид приємно здивував. Чесно кажучи, я не вважала його таким дбайливим.

— Дякую, — промовила, забравши пакет. — Ти не повинен був, у мене є сукня.

— Вважай, що це приємний бонус за твою допомогу.

Я глянула на пакет, і мої очі розширилися, коли помітила логотип відомого бренду. Мені вже кортіло подивитися, яка вона всередині.

— Приміряй, чи підійде, — сказав він перед тим, як піти.

Зачинивши двері, я потягнулась до пакунка, щоб як найшвидше приміряти сукню. Я вражено ахнула, коли підійшла до дзеркала та поглянула в своє відображення. Сукня ідеально сіло по фігурі, підкреслюючи потрібні місця, а відтінок білого шампанського неабияк мені пасував. Я закинула руки назад, намагаючись застібнути блискавку, але нічого не виходило. Тому я полишила цю справу на потім й взялася працювати над зачіскою та макіяжем. Навела легкий мейкап, бо складніший мені ніколи не вдавався. Проте й так виглядало не погано, більш природно. Губи я підвела червоним блиском, а на очі додала туш. Зачіска забрала трохи більше часу, але я впоралася й була цілком задоволена своїм зовнішнім виглядом.

Коли все було готово, я знову спробувала застебнути блискавку ззаду, але це було марно — замок не піддавався. Залишався тільки один вихід — попросити Давида про допомогу.

Я вийшла з кімнати й зупинилася біля його кабінету. Не знала, де він зараз, але вирішила почати пошуки звідси. Натиснула на ручку — двері одразу піддалися, і я зайшла всередину.

Озирнувшись, я помітила, що кабінет виглядав досить стримано. Давида в ньому не було, але я не могла втамувати своє дике бажання детально його роздивитися.

Залишивши двері відчиненими, я підійшла до столу, на якому лежав записник, а поруч — фірмова ручка із золотим іменним надписом. Кожна річ тут лежала під ідеально рівним кутом. Мені інколи здавалося, що Давид схиблений на правильно розкладених речах. Не здивуюся, якщо його одяг у шафі розкладений у точному порядку — від світлого до темного.

— Щось шукаєш? — почула позаду низький голос Давида.

Я налякано здригнулася, ніби мене впіймали на гарячому. Розвернувшись, зустрілася з його пильним поглядом Давида.

— Ні, тобто так! — проторохкотіла я. — У мене проблема.

Він підняв одну брову, очікуючи пояснення.

— Чим можу допомогти?

— Я не можу застібнути блискавку.

Мій пульс шалено пришвидшився, коли Давид підійшов ближче. Я повернулася до нього спиною й відкинула своє довге світле волосся вбік. Відчувала кожен його рух, кожен гарячий подих на своїй шиї. Це було так інтимно… Я мимоволі здригнулася, коли його пальці торкнулися моєї голої шкіри.

Заплющивши очі, я важко ковтнула слину.

— Готово, — тихо сказав він біля самого мого вуха.

— Дякую, — промовила у відповідь.

Я розвернулася до нього обличчям і відкинула волосся назад. Опустивши погляд, долонями провела по приємній тканині сукні.

— Мені ніколи не робили подібних подарунків, — зізналася, поглянувши на Давида.

Його обличчя не виказало жодних емоцій.

— Я не так багато кому дарував подарунки, але ти перша кому я подарував сукню, — відверто сказав він. — І я радий, що вона тобі підійшла.

Він оцінювально окинув поглядом моє вбрання.

— Знаєш, у тебе, напевно, є прихований талант, бо я ще не бачила, щоб хтось так влучно вгадав з розміром, — з усмішкою сказала я.

— У мене багато талантів, — загадково сказав, а потім додав : — Якщо ти готова, тоді можемо їхати.

Давид вже розвернувся, щоб піти на вихід, як я помітила, що комірець його сорочки неприродно загнувся в інший бік.

— Стій!

— Що знову? — недбало протягнув чоловік.

Помітила, що він вже починав дратуватися.

— Твоя сорочка.

Я зробила крок уперед і потягнулася до його шиї. Він не очікував такого повороту подій, та й я сама не дуже очікувала. Але мені хотілося зробити бодай щось у відповідь, хоча й розуміла, що цей крихітний жест — ніщо порівняно з його подарунком.

Давид не зводив з мене очей, поки я поправляла його комірець. Можливо, я мала б почуватися ніяково, але мене це взагалі не соромило. 

Закінчивши, я наостанок злегка провела долонею по його піджаку.

— Тепер усе добре?

— Угу. Можемо їхати, — відповіла йому.

Уже в передпокої я прихопила сумочку, і ми разом вийшли з будинку. Я була в очікуванні сьогоднішнього вечора, хоч трохи нервувала.