Глава 4

Давид

— Чого тобі? — запитав я, щойно вона зайшла в кабінет.

Вона ніколи не з’являється просто так, тому я переходжу одразу до суті.

— Навіщо так грубо? Я прийшла, щоб поговорити.

Вона всілася на диван, закинувши одну ногу на другу. Я знаю цю її поведінку. Вона думає, що вона клята королева і всі повинні схиляти перед нею голову. Але зі мною це не пройде. 

— Ти, — вона перевела свій погляд на Алісу. — Принеси нам дві чашки кави.

Я міцно стиснув щелепи.

— Вона нікуди не піде, — гаркнув я. — Вона тобі не служниця.

Спочатку у її очах було видно не розуміння. Вона, нахмурившись, кинула погляд на Алісу, а потім на мене. І тут її ніби осяяло.

— О... то ти напевно та сама наречена, — сказала Іра й фальшиво усміхнулась.

— Так. Та сама, — відповіла Аліса з ентузіазмом, який мене водночас здивував та захоплював.

— А в тебе смак не змінився. Все такий хороший, — звернулась до мене.

Мої брови піднялись вгору. Вона ще мала нахабство згадувати минуле.

— Але інколи він мене підводить, — холодно відрізав я.

Вона закусила губу та втупилася поглядом у підлогу, неначе жаліючи, про те що зробила. Але вона точно не жаліла. Іра ще та змія, яка шукає вигоду тільки для себе. Вона піде по головах тільки, щоб досягти свого.

— Давиде, я краще залишу вас самих, — з цими словами Аліса зникла за дверима.

Я перетнув кімнату та сів навпроти неї, відкинувшись на спинку крісла.

— То що ти хотіла?

Я вже хотів покінчити з цим. Вона перевела свій погляд на мене.

— Гаразд. Наш журнал хоче бачити тебе на головній обкладинці, — серйозним тоном мовила вона.

— І ти писатимеш статтю.

Вона кивнула.

— В мене немає на це часу, — відповів коротко.

— Послухай, якщо ти так кажеш через…

—Не закінчуй. Від того, що ти скажеш моє рішення не зміниться. Тож краще не трать свій і мій час даремно.

Вона підвелася, схопивши свою сумочку.

— Не будь таким категоричним, — вже тримаючись за клямку дверей, вона додала: — Якщо передумаєш, подзвони.

Вона це сказала так ніби думала, що я реально їй передзвоню. Та пішла вона!

Аліса

— Офігіти! — вигукнула я, дивлячись на великий будинок, більше схожий на палац.

У мене ледь не відвисла щелепа, коли я його вперше побачила. Я розуміла, що будинок буде розкішним, таким же, як і його власник, але не очікувала аж такої величі. Великий двоповерховий особняк з величезними панорамними вікнами та білими колонами знаходився в центрі маєтку. Навколо росло безліч хвойних кущів ідеальної форми, а газон виглядав настільки коротко підстриженим, ніби за цим доглядала спеціально найнята людина.

Я здивовано повернулась до Давида, він саме закінчував розмовляти по телефону.

— Ти сам тут живеш?

Він насупився, ніби я вимовила найбільшу дурість.

— Чому тебе це дивує?

— Тобі не самотньо в такому величезному домі?

— Я більшу частину доби проводжу в офісі, тож ні.

Я зійшла з доріжки, щоб краще роздивитися задній двір, поки Давид витягував мої валізи з багажника. Боже! Тут є величезний басейн. Я одразу пошкодувала, що не вмію плавати.

Я вже збиралася повертатися до Давида, як раптом нізвідки почувся гавкіт, і я зупинилася. Моє серце почало сильно битися об грудну клітку. Я щосили запищала і побігла до Давида. Я схопила його за передпліччя та сховалася у нього за спиною. Намагаючись глибоко дихати, щоб заспокоїти серцебиття, я не одразу почула голос Давида.

— Ей, ти в порядку? — його голос був надмірно спокійним.

— Я боюсь. Я... я чула... гавкіт, — вже почала заїкатись я.

— Стій тут.

Він вивільнив свою руку і попрямував на задній двір.

— Не залишай мене! — вигукнула я, але він не зупиняючись продовжив йти.

Ну, і нехай собі йде. Його з'їсть та величезна собака і на одного буркотуна буде менше. Мене ще з дитинства лякали собаки. Одного разу мене ледь не вкусила сусідська собака, а фобія лишалась аж до сьогодні.

Я почала нервово жувати нижню губу та час від часу кидати погляди в тому напрямку. Одна сторона мене казала йди за ним, а інша боялась. Тому я все таки стояла біля машини і чекала, коли він повернеться.

Не пройшло й п’яти хвилин, як Давид повернувся, але вже не сам.

— Знайомся це Арчі.

Він кивнув на маленького білого песика, якого тримав на руках.

— Це його я чула? — відверто здивувалась я.

—В нього на задньому дворі було заняття з кінологом, — пояснив Давид. — Ти можеш його погладити, він не кусається.

Спочатку я дещо скептично глянула на собаку, але потім зрозуміла, що вона мені нічого просто так не зробить. Це невинна тваринка з добрими чорнявими оченятами, які раз за разом зацікавлено кліпали на мене.

Я видихнула. Моя рука торкнулась м'якої білої шерсті, і собака одразу розслабилась. Мої груди наповнились бажаним полегшенням і я почала активніше погладжувати м'яку шерсть. Йому подобалося, коли я його гладила. Висунувши язика, він лизнув мені руку, від чого я розсміялась. Коли Давид опустив собаку на доріжку, Арчі став бігати навколо мене. Я присіла, незважаючи на те, що тканина мого пальта торкалась бруківки, якою була встелена доріжка. 

Я знову його погладила і в нього аж закотились очі від задоволення.

— Тобі подобається? — прошепотіла я, з усмішкою продовжуючи чухати його спинку.

Я прийняла махання хвостика за так.

— Ти йому подобаєшся, — сказав Давид.

— Він мені теж дуже подобається.

— Яка це порода? — поцікавилась я.

— Вест-хайленд-вайт-тер'єр. Вони вважаються дуже витривалими, і як ти вже могла помітити, активними.

О, так! Я це дуже добре помітила, особливо за тим, як Арчі вимагав моєї уваги.

— Але й ще склалось враження, що вони довірливі, — додала я.