Глава 1

Аліса

Рік потому

Мої підбори цокотіли мармуровою підлогою, коли я бігла коридором, щоб не запізнитись. В руках я тримала гарячу каву, яку кожного ранку приносила своєму босу. В останній момент я встигла забігти в ліфт та натиснула на поверх офісу. Перевівши подих, увімкнула телефон, щоб перевірити час. В мене ще було п'ять хвилин до початку робочого дня.

Коли я вперше прийшла на роботу в «Levytsky group», я була в захваті від цього приголомшливого вигляду, який відкривався на все місто. Мені запропонували високу зарплатню та й люди, які тут працюють дуже милі й привітні, тому я без вагань погодилася. Але важливою новиною для мене було те, що я буду особистим помічником директора фінансів.

Зайшовши до нього в кабінет, помітила як Влад Олексійович розмовляв по телефону. На ньому був темно-сірий костюм. Темно-русяве волосся вкладено назад. Я підійшла і поставила стакан з кавою на стіл. Він, не відриваючись від розмови, кивнув мені та прошепотів «дякую», після чого я вийшла та попрямувала до свого робочого столу.

Відкривши нотатки, я переглянула розпорядок дня. На сьогодні заплановано декілька зустрічей дві з яких — за межами офісу. Сподіваюся, я на них не буду потрібна. Мені рідко доводилося йти з Владом на ділові зустрічі, але в якійсь мірі це було корисно, нові знайомства і все таке.

Я взяла декілька документів й зайшла до кабінету. Він був світлим й відносно просторим, з великим шкіряним диваном з боку. Глянцева підлога ідеально підходила до сірих стін, а з вікон до підлоги відкривався неймовірний краєвид. Чесно? Я заздрила йому, тому що цей кабінет був найкращим із того, що я колись бачила.

— Я принесла папери, які потрібно підписати, — заговорила я, підходячи до нього.

— Добре. Давай їх сюди! — Він відірвав свій погляд від ноутбука і відсунув його на кінець столу.

Я простягнула йому папери.

— Звіт вже готовий. Я скинула на пошту, — додала я.

— Чудово.

— Я можу йти?

Він кивнув.

— До речі, тобі личить білий колір.

Я всміхнулася та торкнулась пальцями свого піджака.

— Дякую.

Вийшовши з його кабінету, почула звук повідомлення. Взяла телефон до рук і завмерла, моя усмішка в мить спала.

Андрій : Пробач, але я думаю, що нам варто розійтись. Не дзвони мені.

Я кліпнула раз, другий, не вірячи своїм очам.

— Ти виглядаєш так, ніби тебе танком переїхали. Щось з батьком?

Я підняла голову і побачила перед собою Олю, свою подругу та колегу. Вона стурбовано дивилась на мене, а я не могла вимовити їй жодного слова.

— Ні... — я похитала головою.

— Може принести води?

Я мовчала, після чого прошепотіла:

— Андрій мене кинув.

— Що?! — крикнула вона, і в той момент на нас повернулись погляди людей, які були неподалік. Вона тихо запитала: — Коли?

— Декілька хвилин тому.

— От козел!

Я була в такому ступорі, що не могла зрозуміти: чи я хочу розплакатись, чи розбити стілець об його голову. Все ж я б почала з другого, а закінчила першим. На очах вже почали виступати сльози. Ми зустрічалися близько року, планували спільне майбутнє, а він одним повідомленням розтоптав їх.

— Не в здумай плакати. Він не заслуговує, щоб за ним плакали, — застерегла вона та ніжно погладила мене по плечу.

Вона неначе прочитала мої думки.

— Я й не думала, — збрехала я.

— От і правильно!

— Угу.

— Здається, мені треба йти... — вона ледь помітно хитнула головою в бік і швидко зникла, залишивши мене посеред коридору.

Мій погляд метнувся праворуч і мої плечі напружилися, коли я побачила головного директора та власника фірми. Давид Левицький впевнено й владно йшов коридором. Він виглядав таким стриманим і серйозним, що мій пульс став битись швидше. Я похапцем витерла очі та рушила до столу.

— Дві кави в кабінет, — гаркнув він, навіть не глянувши в мій бік, й зайшов до кабінету Влада.

Я бачила його декілька разів, але по чутках знала, що він дуже вимогливий та трудоголік. Роль генерального директора дісталась йому не так легко, як би здавалось. Він довго і важко працював, щоб бути тим, ким він є зараз.

— Ти, бляха, здурів?.. — почулися із кабінету приглушені голоси.

Їх було чутно навіть до маленької кухні, коли я стояла біля кавоварки та готувала каву.

— Що ж там таке, — прошепотіла я.

Глибоко вдихнувши, я увійшла в кабінет.

— Нам тепер прийдеться думати, де взяти цю твою... — Влад показав жест пальцями, — наречену. Чим ти, трясця, думав коли казав це? І звідки взагалі це взялось?!

 Влад стояв, спершись на стіл руками, а Давид сидів, відкинувшись на спинку крісла. Я поставила чашки на стіл та відступила поближче до дверей.

— Владе, я не прийшов до тебе не вислуховувати твої лекції, а за допомогою, — звернувся Давид надмірно спокійним, але злегка роздратованим тоном. — І якщо хочеш знати, чому я це сказав, то вона була там і я не стримався. Ось і тому.

Влад підійшов та зупинився навпроти Давида, схопившись руками за спинку крісла.

— Хто? Іра? 

Давид напружено кивнув.

— А як вона...

— Як бачиш її не звільнили, — сказав Давид, його погляд зачепився за мене.

Я напружено зробила маленький крок назад. Його погляд лякав мене мало не до кісток, він спалював.

— Владе, — звернувся Давид, перекинувши на нього свій погляд. — Це питання потрібно вирішити якнайшвидшим способом, поки ніхто нічого не запідозрив. Боюся, рада директорів та партнери не зрозуміють цього фарсу.

 — Дай подумати. 

В кабінеті запала тиша, і мені здалось це чудовим шансом втекти.

— Ще щось принести? — запитала я, бажаючи піти геть.

Влад повернув голову до мене, пильно роздивляючись, ніби зважуючи варіанти, після чого на його обличчі побачила дивну посмішку.