Аліса
Рік потому
Мої підбори цокотіли мармуровою підлогою, коли я бігла коридором, щоб не запізнитись. В руках я тримала каву, яку кожного ранку приносила своєму босу. Забігши в ліфт натиснула на восьмий поверх. Перевівши подих увімкнула телефон, щоб перевірити час. В мене ще було п'ять хвилин до початку робочого дня.
Коли я вперше прийшла на роботу в «Levytsky group», я була в захваті від цього приголомшливого вигляду, який відкривався на все місто. Мені запропонували високу зарплатню; та й люди які тут працювали дуже милі й привітні, тому я без вагань погодилась. Але важливою новиною для мене було те, що я буду особистим помічником директора фінансів.
Зайшовши до нього в кабінет, помітила як Влад розмовляв по телефону. На ньому був темно-сірий костюм трійка. Темно-русяве волосся вкладено назад. Я підійшла і поставила стакан з кавою на стіл. Він, не відриваючись від розмови кивнув мені та прошепотів «дякую», після чого я вийшла. Підійшовши до свого столу я завалилася на крісло.
Відкривши нотатки я переглянула розпорядок дня. На сьогодні заплановано декілька зустрічей — дві з яких за межами офісу. Сподіваюсь, я на них не буду потрібна. Не часто, але інколи мені приходилось йти з Владом на ділові зустрічі. В якійсь мірі це було корисно, нові знайомства і все таке.
Я взяла декілька документів й зайшла до кабінету. Світлий просторий кабінет з великим шкіряним диваном з боку. Глянцева підлога ідеально підходила до сірих стін, а з вікон до підлоги відкривався неймовірний вид. Чесно? Я заздрила йому, тому що цей кабінет найкраще, що я бачила.
— Я принесла папери, які потрібно підписати. — промовила я.
— Добре. Давай їх сюди. — Він відірвався від ноутбука, і відсунув його на кінець столу.
Я поклала папери перед ним на стіл.
— Звіт вже готовий. Я скинула на пошту. — додала я.
— Чудово.
— Я можу йти?
Він кивнув.
— Можеш йти. До речі, тобі личить білий колір.
Я всміхнулася та торкнулась пальцями свого піджака.
— Дякую.
Вийшовши з його кабінету, почула звук повідомлення. Взявши телефон до рук я завмерла і посмішка в мить спала.
Андрій : Привіт. Пробач, але я думаю, що нам варто розійтись.
Я кліпнула раз, другий, не вірячи своїм очам.
— Ти виглядаєш так ніби тебе танком переїхали. Щось з батьком?
Я підняла голову і побачила перед собою Олю. Вона стурбовано дивилась на мене.
— Ні... — я похитала головою.
— Може принести води?
Я мовчала, після чого прошепотіла:
— Андрій мене кинув.
— Що?! — крикнула вона. І в той момент на нас повернулись погляди людей, які були неподалік. Вона тихо запитала. — Коли?
— Декілька хвилин тому.
— От козел!
Я була в такому ступорі, що не могла зрозуміти чи я хочу розплакатись, чи розбити стілець об його голову. Все ж я б почала з другого, а закінчила першим. На очах вже почали виступати сльози. Ми зустрічалися близько року, планували спільне майбутнє, а він одним повідомленням розтоптав їх.
— Не в здумай плакати. Він не заслуговує, щоб за ним плакали. — застерегла вона, і ніжно погладила рукою по моєму плечу.
Вона неначе прочитала мої думки.
— Я й не думала. — збрехала я.
— От і правильно.
— Угу.
— Здається, мені треба йти... — вона кивнула в бік, і швидко зникла залишивши мене посеред коридору.
Мій погляд метнувся праворуч. Давид впевнено й владно йшов коридором. Він виглядав таким стриманим і серйозним, що мій пульс став битись швидше. Я похапцем витерла очі та рушила до столу.
— Дві кави в кабінет, — гаркнув він, навіть не глянувши в мій бік, й зайшов до кабінету Влада.
Я не бачилася з ним часто, але по чутках знаю що він дуже вимогливий та трудоголік. Роль генерального директора дісталась йому не так легко, як би здавалось. Він довго і важко працював, щоб бути тим ким він є зараз.
— Ти, бляха здурів?.. — почула я, із кабінету приглушені голоси.
Їхні голоси було чутно навіть до маленької кухні, коли я стояла біля кавоварки та готувала каву.
— Що ж там таке. — прошепотіла я.
Глибоко вдихнувши, я увійшла в кабінет.
— Нам тепер прийдеться думати, де взяти цю твою... — Влад показав жест пальцями. — наречену. Чим ти, блядь, думав коли казав це? І звідки взагалі це взялось?!
Влад стояв спершись на стіл руками, а Давид сидів відкинувшись на спинку крісла. Я поставила чашки на стіл та відступила поближче до дверей.
— Владе, я не прийшов до тебе не вислуховувати твої лекції, а за допомогою, — сказав Давид надмірно спокійним, але злегка роздратованим тоном. — І якщо хочеш знати чого я це сказав, то вона була там і я не стримався.
#374 в Любовні романи
#191 в Сучасний любовний роман
#84 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 22.09.2024