Дно суспільства

У темряві нічного міста, де мрії гаснуть, п’яниці блукають, як тіні, безнадійно, сльози їхні, мов дощ, на асфальті стікають, сумні, як зорі, що не знають світла.

Запах алкоголю, що витає в повітрі,
він несе з собою історії, забуті,
кожен крок — це крик, що не чують люди, кожен з них — герой, але без слави, без честі.

Темрява — це не просто ніч, це символ, символ бідності, що душить, мов змія, вона обіймає тих, хто втратив надію, тих, хто живе на дні, де світло не сяє.

У шепотах вулиць, у криках безмовних, звучить мелодія страждання і болю,
кожен з них носить маску, але всередині — пустота, що поглинає їхні душі.

Серед натовпу незнайомців, що йдуть повз, кожен ховає сльози, кожен — свій біль,
але хто зупиниться, щоб почути крик?
Хто візьме на себе тягар їхніх доль?

Темрява не лише забирає, вона й дає, дає зрозуміти, що навіть у безвиході можна знайти силу, щоб знову піднятися, поки серце б’ється, поки дихає душа.

2

Чи чули ви, як плачуть п’яниці,
коли ніч накриває місто темрявою? Сльози їхні — ріки безнадії,
що стікають по обличчях, як дощ у серпні.

Вони блукають вулицями, забуваючи, що таке мрія, забуваючи, що колись сміх лунав у їхніх душах.

Алкоголь — їхня втеча, місток до забуття,
але кожен ковток — це крок у безодню, де страхи сплять.

Сльози, що стікають,
не лише особисті трагедії,
а колективний біль суспільства, що ховається під масками усмішок.

Вони мріють про світло, про дотик тепла,
але кожен ранок приносить нові тіні на їхніх обличчях.

Чи знайдеться шлях назад? Чи зможуть вони піднятися? У цій безодні, де темрява забирає останні надії.

Сльози п’яниць — це не просто вода,
це відображення нашого болю,
це крик душ, що благають про допомогу, про порятунок з цього дна.

І поки вони блукають,
пам’ятаймо про їхні мрії,
адже в кожному серці
може бути світло, що чекає на пробудження.

3

На краях буття, де мрії сплять,
жінки в тіні, в обіймах ночі, —
вони чекають на любов, як на рятівний знак, забуті в світі, де їх голоси не чутно.

В серцях їх палає вогонь,
але холод металевих ліжок
вбиває надію, мов роса на світанку,
і кожен день — це бій за шматок щастя.

Вони мріють про те, що не дано,
про руки, що обіймуть, про погляди, які не зневажають, не оцінюють,
але життя — це тінь, що не відпускає.

У вулицях, де п’яниці крокують, забуті сльози стікають по обличчях, як ріки, що несуть біль, —
кожен крок — це крик, що не чують.

Чи є надія в цій безодні?
Чи може любов знайти шлях,
коли світ навколо — це лише тьма, а мрії — як зірки, що гаснуть?

Але навіть у найтемніші часи, коли серце стискається від страху, вони все ще сподіваються,
бо в кожному з нас живе мрія.

І нехай світ обертається в безодні, вони тримаються за свої мрії,
за право на краще, за право на любов, за світло, що колись запалить їхні душі.

4

За стінами тюрми, де мрії гаснуть, матері плачуть, їх серця в розпачі, кожен крик — це ехо забутого, кожна сльоза — як роса на асфальті.

Тут алконавти, що втратили сміх, блукають у тіні, де страх живе, їхні душі — це крики в безодні, забуті в часі, як мертві листи.

Тюрма — не лише стіни, а й тіснота, що здавлює серце, немов кайдани, страх і самотність — вірні супутники, душі, що б’ються, мов птахи в клітці.

Тут мати, що чекає, з надією в очах, згадує сміх, що зник, як тінь,
кожен день — це бій з безнадією, кожен ранок — новий удар у серце.

Чи зможе хтось почути їхні стогони? Чи зможе світ зупинити цей біль? Тут, за стінами, де тиша глуха,
душі страждають, мов у вогні.

Але в темряві, що з’їдає надію, завжди є місце для мрії про світло, навіть у тюрмі, де час зупинився, може народитися новий день.

5

Серед натовпу, де маски блищать, Невидимий біль, як тінь, блукає, Кожен усміхається, та в серці — зрада, Слова мовчать, а душі страждають.

Вулиці гудуть, мов ріки зламані,
Тут п’яниці мріють про кращі дні,
Сльози, що стікають, як дощ у серпні,
Пам’ять про втрати, про мрії, що не з’явились.

Вони йдуть, не знаючи, куди,
У кожного своя невидима рана,
Проблеми суспільства, безробіття — в тіні, Кожен другий носить маску, не відчуває смаку.

На краях буття, де мрії зникають, Проститутки мріють про любов, про дім, Але їх серця заковані в ланцюги,
Холод металевих ліжок — це їхній дім.

Десь там, за стінами тюрми,
Матері плачуть, їх сльози — океан, Алконавти забули сміх, забули світло, Лише страх живе, як вічний спогад.

Часом навіть сонце не гріє,
Інваліди на лавці, мов тіні,
Вони знають ціну падіння,
Але вірять у світло, що знову прийде.

6

На лавці, де час зупинився, сидять інваліди, знедолені, але з вогником у очах,
вони знають ціну падіння —
кожен з них носить свою втрату,

як важкий камінь на серці.
У світі, де темрява витає,
і кожен день — це бій за виживання, вони мріють про відновлення,

про світло, що пробивається крізь хмари, про те, як колись були високо.
Сльози, що стікають по обличчях,
як дощ, що змиває бруд з вулиць,

символізують не лише особисті трагедії, а й колективний біль, що пронизує
весь натовп, де кожен носить маску.
Чи є надія, коли зникає світло?

Чи можна знайти шлях, коли темрява так глибока? Вони знають, що навіть у найгірші часи
можна знову піднятися,
як квітка, що пробивається крізь асфальт.

У серцях їхніх живе віра,
що зміни можливі, навіть коли здається, що все втрачено,
що надія — це не просто слово,

а сила, що веде вперед.
І коли радість знову запалає, коли сонце загляне у вікна,
вони зможуть сказати: "Ми живі!"