Епілог: Скляна межа реальності

Слова «Я не обрала темряву. Я обрала правду» все ще вібрували в повітрі, наче відлуння дзвону. Айлін відчувала, як холод мертвого Меча в її руках починає змінюватися дивним, пульсуючим теплом, але це не було магічне полум’я — це було серцебиття.

​Темрява навколо не розвіялася, вона почала розпадатися на пікселі та сонячні зайчики. Звук гавкання пса за вікном і сміх сусіда раптом стали неймовірно гучними, витісняючи тишу Долини туманів.

​Айлін різко вдихнула і розплющила очі.

​Замість важкого панцира пророцтв — легка ковдра. Замість холодного руків'я Меча — власні пальці, міцно стиснуті в кулаки. Вона лежала у своїй кімнаті, а крізь фіранки пробивалося яскраве ранкове світло, зовсім не схоже на те м’яке сяйво ламп, що згасало в її видінні.

​Вона сіла на ліжку, важко дихаючи. Серце калатало так, ніби вона щойно пробігла крізь усю Долину туманів.

— Це був лише сон... — прошепотіла вона, торкаючись обличчя. Шкіра була вологою, чи то від поту, чи то від справжнього туману, який все ще марився їй на межі зору.

​Айлін підвелася і підійшла до ванної кімнати. Вона зупинилася перед дзеркалом — тим самим, яке уві сні здавалося чистим і порожнім. Тепер у ньому було лише її відображення: виснажене, з розпатланим волоссям, але з тими самими очима, колір яких туман так намагався стерти.

​Вона згадала останню думку перед тим, як провалитися в реальність: «Бо інколи нас двоє — і цього достатньо».

​Раптом на дзеркальній поверхні, що була ідеально чистою, з’явився ледь помітний слід. Наче хтось з іншого боку торкнувся скла гарячою долонею, залишивши вологий відбиток, який повільно танув.

​Айлін завмерла. Світ тривав. Машина проїхала під вікном, життя вирувало навколо, але вона знала: пророцтво не зникло. Воно просто змінило поле бою.

​Вона більше не боялася. Бо десь там, за межею сну, він теж щойно прокинувся з її ім'ям на вустах.

Айлін стояла перед дзеркалом, не зводячи очей з відбитка, що повільно зникав на склі. У кімнаті панувала контрольована тиша — та сама, що виникає після великої бурі, коли земля ще тепла, але вже не горить під ногами. Світ за вікном продовжував жити своїм звичним ритмом: десь гавкав пес, проїхала машина, а в будинку навпроти хтось щиро сміявся.

​— Я знаю, що ти тут, — тихо промовила вона, не озираючись на порожню кімнату. — Але тепер ти — не господар.

​Вона торкнулася пальцями власного відображення саме там, де мить тому бачила слід чужої долоні. Скло було холодним, але десь глибоко в її пам'яті все ще жевріло тепло Меча, який уві сні здавався таким чужим і мертвим. Айлін зрозуміла: те, що вона вважала втечею у сон, насправді було угодою.

​Вона не обрала темряву. Вона обрала правду. І якщо за цю правду доведеться платити реальністю свого звичного життя — вона заплатить. Бо тепер світ рятує не давнє, вкрите тріщинами пророцтво. Його рятує простий вибір бути поруч — навіть якщо навколо густішає туман.

​Ніч не заперечила їй. Бо інколи нас двоє — і цього достатньо.

​Айлін відійшла від вікна і лягла на ліжко, не вимикаючи світла. Її очі заплющилися самі — важкі та виснажені, але на губах грала ледь помітна посмішка. Вона знала: завтра, коли настане полудень, гра почнеться за новими правилами.

Айлін відчула, як тиша в кімнаті стає густішою, майже відчутною на дотик, наче стіни намагалися поглинути її присутність. Вона знову подивилася на дзеркало, де вологий відбиток долоні вже остаточно зник, залишивши по собі лише бездоганно чисту поверхню.

​У цьому відображенні вона більше не бачила ту залякану дівчинку, чию пам’ять туман намагався стерти, наче іній на камінні. Вона відчувала силу, що пульсувала в її жилах — силу вибору, який виявився міцнішим за сталь мертвого Меча.

​— Ти думав, що зможеш забрати в мене все, — вимовила вона, і її голос прозвучав кришталево чітко в нічній тиші. — Думав, що я забуду звук свого сміху та сенс своєї боротьби.

​Вона зробила крок ближче до вікна, де за склом тривало звичне життя міста. Світло нічних ліхтарів вихопило її обличчя, і в цей момент будь-які сумніви зникли.

​— Я знаю, хто я, — прошепотіла вона, і це було не прохання, а наказ самій реальності підкоритися. — Мене звати Айлін. І я більше не дозволю туману вирішувати мою долю.

​Вона лягла на ліжко, не вимикаючи ламп, які загорілися самі собою, без жодного клацання. Очі заплющувалися, але цього разу сон прийшов не як втеча, а як територія, де вона — повноправна господарка.

​Бо навіть у темряві вона вже не була одна. А двоє — цього справді достатньо.