Розділ 25. Фінальний вибір

Вони стоять у самому серці Долини.

​Там, де колись зійшлися всі шляхи — і розійшлися знову. Повітря прозоре, майже крихке. Світ затамував подих, не наважуючись заговорити.

​Тут більше немає голосів пращурів. Немає попереджень. Немає знаків. Лише вони.

​Він дивиться на неї — і вперше не намагається згадати. Він дозволяє собі просто відчувати.

​— Я знаю, що світ боїться нас, — каже він. — Не тому, що ми сильні. А тому, що ми не підкоряємося.

​Вона киває.

​— Він уже взяв у нас пам’ять. Час. Тіло. — Вона торкається грудей. — Але він не зміг забрати вибір.

​Земля під ногами світиться м’яко, без загрози. Долина більше не суддя. Вона — свідок.

​«Можливі три шляхи», — звучить не голосом, а самим знанням простору. — «Один залишає світ цілим. Один залишає вас разом. Один — знищує все».

​Він усміхається сумно.

​— Класика.

​Вона бере його за руку. Її пальці тремтять — не від страху, а від усвідомлення ваги моменту.

​— Якщо ми підемо кожен своїм шляхом… — каже вона. — Світ виживе. Але ми станемо тінями одне для одного назавжди.

​— А якщо залишимося разом… — продовжує він. — Світ втратить частину магії. Можливо, назавжди.

​Вона дивиться вгору, туди, де небо з’єднується із землею.

​— А якщо оберемо третє?

​Він не відповідає одразу.

​— Тоді не буде ні світу, ні нас. Лише пам’ять… якщо пощастить.

​Вони мовчать. Це мовчання не порожнє. Воно повне всього, що вони пережили: поцілунку, який розколов гори; тіні, яка не відпустила; кроків назустріч, попри всі заборони.

​Він першим стискає її руку.

​— Я не хочу, щоб світ існував ціною тебе.

​Вона відповідає так само міцно.

​— І я не хочу, щоб ти був лише спогадом заради чужого спокою.

​Вони роблять крок разом. Не вперед. Убік. Туди, де шлях не був передбачений жодним пророцтвом.

​Долина здригається — не від гніву, а від здивування.

​«Вибір… нестандартний», — фіксує світ. — «Наслідки незворотні».

​Світло гасне не різко. Воно згасає, як захід сонця — повільно й красиво. Магія осідає в землю. Розломи загоюються. Світ залишається — але стає простішим, чеснішим.

​Вони падають на коліна. Живі. Разом.

​Він вдихає — і пам’ять повертається. Не вся. Але достатньо, щоб заповнити порожнечу.

​— Я пам’ятаю, — каже він хрипко. — Нас.

​Вона сміється крізь сльози.

​— Цього вистачить на ціле життя.

​Над ними сходить світанок — перший світанок без давньої магії. Світ більше не може втручатися в їхні долі. Він може лише жити.

​А вони — вони просто обрали одне одного.

Світ не закінчився.
Це дивувало найбільше.

Небо було простішим — без глибини, без шепоту. Вітер не ніс пророцтв. Каміння мовчало. Магія не відповідала на дотик.

І все ж — було життя.

Він прокинувся першим. Земля під ним тверда, звичайна. Тіло боліло так, як болить після довгого шляху — не як після битви.

Він одразу подивився на неї.

Вона дихала. Повільно. Справжньо.

— Ми… — він не договорив.

Вона відкрила очі й одразу усміхнулась, хоч губи тремтіли.

— Тут, — сказала. — Значить, вийшло.

Він сів поруч. Обережно, ніби боявся, що світ ще крихкий.

— Я пам’ятаю не все, — зізнався. — Але пам’ятаю, що обрав тебе. І що це було правильно.

Вона кивнула.

— А я пам’ятаю все, — тихо сказала. — І готова відпустити частину. Якщо треба.

Він похитав головою.

— Не тепер. Тепер… ми просто будемо жити.

Вони підвелися разом.

Долина виглядала інакше — без сяйва, без древньої величі. Але трава була зеленою. Вода — чистою. Дерева — живими.

— Світ більше не слухає нас, — сказала вона.

— Зате й не судить, — відповів він.

Вони пішли стежкою, якої не було раніше. Ніхто не чекав на них попереду. Ніхто не тримав позаду.

Лише кроки.
Лише час.

Через деякий час він зупинився.

— Знаєш… — сказав він. — Іноді мені здається, що я забув щось важливе.

Вона взяла його за руку.

— Це нормально. Пам’ять — не головне.

— А що головне?

Вона не відповіла одразу.
Лише стисла пальці.

— Те, що навіть без магії… — сказала вона нарешті, — ти обираєш мене знову. Щодня.

Він усміхнувся.

— Тоді я згідний забувати. Якщо щоразу можу знову закохуватись у тебе.

Сонце піднімалося вище.
Світ ішов уперед.

Без пророцтв.
Без героїв.

Лише з двома людьми, які колись врятували його —
і більше не повинні були нічого.

Вони йшли довго. Не тому, що шлях був важким — просто ніхто не поспішав. Час більше не підганяв, не стискав легені, не вимагав рішень.

І саме це лякало найбільше.

Вона першою зупинилася.

— Ти відчуваєш? — спитала.

Він прислухався. Нічого. Ні тиску. Ні поклику. Ні внутрішнього вогню, що колись не давав спати.

— Ні, — чесно відповів. — І… це дивно.

Вона кивнула.

— Раніше світ завжди щось хотів від нас. А тепер — ні.

Він подивився на свої руки. Вони більше не світилися. Не тремтіли від сили.

— Хто ми тепер? — запитав він не її, а порожнечу.

Вона підійшла ближче. Настільки, що він відчув тепло її плеча.

— Люди, — сказала просто. — І це не поразка.

Він тихо видихнув, ніби довго тримав повітря.

— А якщо одного дня я прокинуся… і не згадаю навіть твого імені?

Вона не відступила. Не злякалася.

— Тоді я скажу його тобі, — відповіла. — Стільки разів, скільки треба.

Він подивився на неї — і раптом зрозумів, що страх зникає саме тут. Не від слів. Від присутності.

— А якщо я змінюся?

— Я теж, — усміхнулась вона. — Але це ж і є життя, правда?

Вітер ворухнув траву. Простий, звичайний. Без значення.

Він торкнувся її щоки — обережно, майже невпевнено. Не як герой. Як чоловік, який боїться втратити.

— Раніше один дотик міг зруйнувати світ, — прошепотів він.

— А тепер? — тихо спитала вона.