Нас двоє це достатньо

Розділ 24. Те, що болить без імені

Все починається зі снів.

Не образів — відчуттів.

Він прокидається з болем у грудях, ніби там колись було щось більше, ніж серце. Іноді йому здається, що він тримав чиюсь руку — і відпустив занадто пізно. Ім’я не приходить. Обличчя — теж. Але залишається тінь тепла.

Він іде Долиною й зупиняється там, де земля світліша. Долоня сама торкається каменю — і різкий спалах прошиває голову. Сміх. Страх. Поцілунок, від якого світ тріскається навпіл.

Він падає на коліна.

— Хто ти… — шепоче в порожнечу. — Хто ти для мене?

Кров повільно тече з носа. Пам’ять не повертається без дозволу.

Вона відчуває це одразу. Наче хтось смикнув за нитку, яка давно мала обірватися. Її згинає навпіл — не від болю, а від відлуння.

— Ні, — каже вона тіні. — Я ж сказала… повільно.

Тінь не відповідає. Вона ніколи не відповідає. Замість цього з’являються знаки: в’януть квіти, вода темніє, ніч приходить раніше. Долина бере плату.

«Контакт був повторений», — шепоче Старе. — «Баланс порушено».

— Він згадав? — питає вона тихо.

Вітер несе відповідь: «Почав».

Вона заплющує очі.

— Тоді заберіть у мене щось, — каже вона. — Але не його.

І світ слухає. Він згадує не все — лише фрагменти. Вона втрачає не пам’ять, а сон. Щоночі. Вона старіє повільніше, але втомлюється швидше. Її магія тьмяніє, зате тінь поруч стає чіткішою.

Він починає вимовляти її ім’я — неправильно. З болем. І одного дня зупиняється посеред дороги.

— Я знаю, що ти є, — каже він вголос. — Навіть якщо світ удає, що ні.

Долина мовчить. Бо тепер вона не має права втручатися. Пам’ять повертається. Ціна сплачена. А любов — більше не тінь. Вона стає вибором.

Він перестає боятися болю. Кожен спалах у голові — як крок уперед, навіть якщо земля під ним хитається. Він навмисно йде туди, де важко дихати, де магія ламається об кістки. Туди, де щось його чекає.

Коли він доходить до старого мосту, час спотикається. Вода під ним тече вгору. Каміння шепоче імена — всі, крім одного. Він кладе долоню на бильця.

— Я пам’ятаю, — каже хрипко. — Не все. Але досить, щоб знати: мене обманули.

Світ не відповідає. Але відповідає вона.

Її коліна підкошуються там, де вона стоїть. Вона ловить повітря, ніби його забрали разом зі спогадом.

— Не сьогодні… — шепоче вона. — Будь ласка, не сьогодні.

Він бачить її вперше за довгий час. Не очима — всередині. Тіні сходяться. Контур її постаті вимальовується в його грудях — гострий, справжній. Він знає: це не сон.

— Ти знову платиш за мене, — каже він у порожнечу. — Я це відчуваю.

Вона стискає пальці до болю.

— Ти не мав згадувати так швидко.

— А ти не мала залишатися сама.

Долина реагує миттєво. Небо темніє, наче хтось гасить пам’ять ззовні. Земля тріскається — не від гніву, а від виснаження.

«Порушення межі», — звучить звідусіль. — «Останнє попередження».

Він усміхається — вперше без гіркоти.

— Ви вже забрали у нас усе, — каже він. — Що ще?

Вона падає на коліна. Її тінь відділяється від тіла — повільно, болісно. Вона відчуває, як частина її суті йде туди, де стоїть він.

— Ні… — видихає вона. — Не так.

І все ж — саме так. Його груди палають теплом. Він хапається за них, задихаючись. Ім’я виривається саме. Її ім’я. Неправильне на один звук — але її.

Вона плаче. Не від болю, а від того, що він майже згадав.

«Ціна прийнята», — каже світ втомлено. — «Наступного разу — не буде повернення».

Він падає на мосту. Вона — на землі, там, де була. Між ними — відстань, яку тепер нарешті можна пройти.

Він підводиться першим.

— Я йду до тебе, — каже він. — Навіть якщо забуду знову.

Вона усміхається крізь сльози.

— Тоді я навчу тебе згадувати.

І вперше за довгий час Долина не забороняє. Вона відступає.

Він іде.

Не швидко. Не впевнено. Але з відчуттям, що кожен крок — правильний, навіть якщо весь світ проти.

Долина змінюється разом із ним. Стежки, яких він не пам’ятає, раптом здаються знайомими. Каміння під ногами тепліше там, де він зупиняється. Магія більше не чинить опір — вона просто втомилася воювати.

Він торкається грудей. Тепло не зникає.

— Ти тут, — каже він тихо. — Я не знаю як… але ти тут.

Ім’я знову крутиться на язиці. Уже майже правильне. Уже болюче.

У цей самий час вона сидить біля води. Її відображення дивне — тінь у ньому рухається із запізненням, наче не хоче більше прикидатися частиною її самої.

— Якщо він прийде… — каже вона воді. — Я не зможу відпустити вдруге.

Вода не заспокоює. Вона пам’ятає все.

Повітря здригається. Не різко — знайомо. Вона підводиться ще до того, як чує перші кроки.

Він виходить з-за дерев.

Вони дивляться одне на одного довго. Без слів. Без дозволу. Він робить крок — і в неї паморочиться голова. Вона вдихає — і в нього стискається серце.

— Я… — починає він. — Я не пам’ятаю всього.

— Я знаю, — відповідає вона.

— Але я пам’ятаю, що світ зламався тоді, коли я торкнувся тебе.

Вона усміхається крізь сльози.

— І світ врятувався теж тоді.

Він підходить ближче. Між ними — лише крок. І межа, яку не можна переходити без наслідків.

«Остання стабільна точка», — шепоче Долина. — «Далі — тільки вибір».