Розділ 23. Нас було двоє

Світ вижив.

​Не весь — але достатньо, щоб люди назвали це порятунком. Розломи зійшлися. Долина знову мовчить. Магія залягла глибше, ніж раніше — ніби заснула, образившись на тих, хто її потурбував.

​Ліор стоїть на пагорбі, де колись усе почалося.

​Тут немає слідів битви. Ні крові. Ні попелу. Лише порожнеча, яка майстерно вміє прикидатися спокоєм.

​Вона чекає — хоча знає, що чекати вже пізно.

​Кроки за спиною змушують її обернутися. Він іде повільно. Живий. Цілий.

​І абсолютно чужий.

​Вона бачить це ще до того, як він піднімає на неї очі. Це знання пронизує її швидше за холод Елерен.

​— Ти… — її голос ледь чутно тремтить. — Ти пам’ятаєш?

​Артем зупиняється на відстані кроку. Ввічливій. Безпечній. Відстані, яка тепер здається довшою за тисячі кілометрів розлому.

​— Ми знайомі? — питає він тихо, без страху.

​Це питання гірше за крик. Це тихе вбивство всього, за що вони боролися. Світ не обірвався. Він просто викреслив їх обох із книги живих.

​Ліор киває, бо інакше просто впаде на це розпечене сонцем каміння.

​— Колись, — відповідає вона. — Дуже давно.

​Він дивиться на неї уважно, ніби намагається впіймати невловиму думку. Але в грудях у нього порожньо — вона більше не відчуває відлуння у відповідь. Ні болю. Ні тепла. Ні зв’язку. Лише слабку тінь — як спогад, що не має імені.

​— Дивно… — каже він нарешті. — Коли я поруч із тобою, мені здається, що я щось загубив. Але не знаю що саме.

​Вона усміхається. Це найважча перемога в її житті — не дати сльозам випалити очі.

​— Не шукай, — каже вона. — Деякі речі зникають, щоб світ міг жити далі.

​Він киває. Приймає це надто легко. Він не знає, що колись тримав її руку, коли гори тріскалися навпіл. Не знає, що його ім’я було для неї єдиним домом. Не знає, що вони були двома проти всього всесвіту — і цього було цілком достатньо.

​Він відходить першим. Не озирається.

​Ліор залишається.

​І лише коли його силует зникає за горизонтом, вона дозволяє собі прошепотіти в порожнечу:

​— Нас було двоє.

​Вітер підхоплює ці слова й несе їх глибоко в Долину — туди, де пам’ять не зникає ніколи.

​Любов не вмерла. Вона просто стала тінню. І тепер ходить поруч із ним — невидима, безмовна, але жива.

Вона йде з пагорба повільно. Не тому, що важко — а тому, що якщо піде швидко, світ може розсипатися на друзки. Кожен крок — як німа згода з тим, що сталося. А вона ще не готова погодитися.

​Долина мовчить. Не докоряє. Не втішає. Ніби каже: ти знала ціну.

​Ліор проходить повз місце, де колись вони сиділи разом. Камінь усе ще теплий, хоча минуло багато днів. Або років. Час після катастрофи поводиться дивно — він не рахує, він міряє життя стиранням.

​Вона сідає. І вперше дозволяє собі згадувати вголос.

​— Ти сміявся тут, — каже вона порожнечі. — Казав, що світ надто серйозний, щоб рятувати його без жартів.

​Тиша слухає її, затамувавши подих.

​— А я боялася, — продовжує вона. — Боялася втратити тебе більше, ніж програти війну.

​Сльози не падають. Вони застрягли десь глибоко — там, де більше немає свідків. Раптом повітря тремтить. Ледь помітно. Як від кроку, якого насправді не було.

​Вона завмирає. Не обертається — бо знає: якщо обернеться і нікого не побачить, це стане остаточним.

​— Я не пам’ятаю твого обличчя, — каже вона тихо, заплющивши очі. — Але пам’ятаю, як ти торкався моєї руки. І цього чомусь світ не зміг забрати.

​Щось рухається поруч. Не тіло. Не тінь. Відлуння. Вона відчуває це — не серцем, не магією, а чимось значно глибшим. І раптом у свідомості спалахує думка. Чужа. Невпевнена. Наче вітер приніс уривок чужого зітхання:

«Тут було важливо…»

​Вона різко вдихає, обриваючи тишу.

​— Ти? — шепоче вона. — Це ти?

​Відповіді немає. Лише слабке тепло — як від зимового сонця крізь густі хмари. Вона усміхається крізь біль.

​— Навіть якщо ти не повернешся… — каже вона. — Я не віддам це нікому. Нехай любов буде тінню. Але вона — моя.

​Долина тихо реагує. Камінь під її долонею на мить спалахує м’яким світлом — і гасне.

​Десь далеко, за межею видимості, він зупиняється. Сам не знаючи чому. Артем кладе руку на груди, туди, де під ребрами щось несподівано стиснулося. Йому здається, ніби він щось забув. Щось надзвичайно важливе. І це болить — гостро, без жодної видимої причини.

​Він іде далі. А тінь іде за ним. Не як прокляття. Як пам’ять, яка все ще шукає дорогу назад.

Ніч приходить без попередження.

​Не темна — порожня. Зорі світять, але не гріють. Вона сидить біля вогню, який майже не дає тепла, бо не наважується підкласти дров: полум’я здається надто живим для цього мертвого світу.

​Вона слухає. І раптом розуміє: у тиші є ритм. Не серця. Кроків.

​Вона підводить голову. Він стоїть по той бік вогню. Не зовсім тут. І не зовсім там.

​Його обличчя розмите, ніби спогад, який ще не навчився бути реальним. Очі — ясні, але без фокусу.

​— Ти… — її голос ледь тримається. — Ти не мав повертатися.

​Він дивиться на неї довго. Ніби слухає не слова, а відлуння.

​— Я не пам’ятаю, хто я, — каже він. — Але пам’ятаю, що тут був дім.

​Сльози нарешті знаходять шлях.

​— Я була цим домом, — шепоче вона. — І ти був моїм.

​Він підходить ближче. Вогонь не відбивається в його постаті. Він не відкидає тіні — він і є тінь.

​— Мені не дозволили залишитися, — каже він. — Але й піти — теж.

​Вона простягає руку і завмирає.

​— Якщо торкнуся — ти зникнеш?

​— Якщо не торкнешся — зникну напевно, — відповідає він спокійно.

​Вона торкається. Не пальцями — чолом до його грудей. Там, де колись билося серце. І на мить світ згадує все.

​Вітер зривається різко. Полум’я спалахує. Долина здригається — не від гніву, а від старого, забутого болю.

​«Недопустимий зв’язок», — шепоче щось у темряві. — «Форма нестабільна».

​Він відступає. Його контури починають тремтіти.