Розділ 22. Ритуал туману

Туман прийшов не з неба, а з самої землі, виповзаючи з розщелин між камінням. Він був важким, вологим і мав присмак металу та застарілого болю. Ліор і Артем опинилися в центрі білого ніщо, де звуки власних кроків здавалися чужими.

​— Артеме, не відпускай мою руку! — вигукнула Ліор, але її голос потонув у ватяній тиші.

​Світ навколо почав пульсувати сліпучим, болючим світлом. Це не було сонце. Це було світло пам’яті, що випалювалося зсередини. Кожен спалах супроводжувався гострим фізичним болем у скронях. Ліор відчула, як її власні спогади про Артема — його посмішка, його голос, їхня перша зустріч — починають танути, наче іній під вогнем.

​— Ні... Тільки не це! — вона впала на коліна, стискаючи голову руками.

​З туману знову виплив силует. Це був Ос. Його срібні очі тепер світилися яскравіше, а рухи стали швидшими, хижими. Він не нападав, він просто стояв і спостерігав за ритуалом, який запустила сама Долина.

​— Ти думала, що зможеш нести його тягар? — голос Оса відлунював з усіх боків одночасно. — Долина не терпить боргів. Якщо він віддав пам’ять за твоє життя, то тепер вона забере твою пам’ять про нього, щоб коло замкнулося. Ви станете двома тінями, що блукають у тумані, не знаючи, чому вони шукають одне одного.

​Артем, який до цього стояв нерухомо, раптом здригнувся. Біль, що розривав Ліор, передався і йому. Світло ритуалу висвітило приховані зв’язки між ними.

​І в цей момент Артем дізнався правду.

​Це прийшло спалахом: він побачив себе збоку, побачив, як вночі він свідомо віддавав свою душу Долині. Він побачив свій власний таємний вибір. Пам’ять повернулася до нього лише на мить — жорстока, іронічна мить, щоб він зрозумів, що саме він накоїв.

​— Ліор! — його крик розрізав туман.

​Він кинувся до неї, але було запізно. Світло між ними стало стіною.

​— Я обрав тебе... щоб ти жила, а не щоб ти забула! — закричав він, намагаючись пробити руками сяючу завісу.

​Ос лише сумно похитав головою.

— Ти дізнався занадто пізно, мандрівнику. Ритуал розпочато. Вона вже не пам’ятає, хто ти. А через хвилину — ти знову забудеш, хто вона.

​Ліор підвела голову. Її погляд був порожнім. Вона дивилася на Артема, який бився об світлову стіну, і в її очах не було нічого, крім страху перед незнайомцем.

​— Хто ти? — прошепотіла вона, і це було болючіше за будь-який меч.

​Артем зупинився. Його руки опустилися. Правда, яку він так прагнув повернути, тепер стала його особистим пеклом. Він врятував її тіло, але вбив їхнє «ми». Туман почав заповнювати простір між ними, стираючи останню лінію зв’язку.

Артем закричав, але звук власного голосу здався йому чужим, наче він долинав із глибокої прірви. Туман навколо Оса почав ущільнюватися, набуваючи форми крижаних ланцюгів. Кожна ланка — це втрачений день, кожне кільце — забуте слово.

​— Ліор! Поглянь на мене! — Артем рвонувся вперед, ігноруючи світло, що обпікало сітківку очей. — Не вір туману! Ти пам’ятаєш не мене, ти пам’ятаєш те, що ми обіцяли!

​Вона хитнулася. Її погляд на мить затримався на його обличчі. В глибині її зіниць промайнула іскра — маленьке, відчайдушне світло, яке ще не встигла загасити Зима. Але Ос зробив крок ближче, і холод від його присутності миттєво заморозив цей слабкий проблиск.

​— Марно, — прохрипів Ос, і крижана голка в його руці почала подовжуватися. — Вона — вже частина саду Елерен. А ти... ти просто запізнілий привид на її похороні.

​Біль у голові Артема став нестерпним. Він відчував, як правда, яку він щойно згадав, вислизає крізь пальці, наче дрібний пісок. Він дізнався про свою жертву лише для того, щоб вона спалила його зсередини. Долина не просто забирала пам'ять — вона знущалася, показуючи йому те, що він втрачає назавжди.

​— Я не віддам... — Артем впав на одне коліно, встромляючи меч у землю, щоб хоч якось втриматися в реальності. — Ліор, якщо ти забудеш моє ім'я, пам'ятай мій вогонь!

​Світло вибухнуло востаннє. Туман став настільки густим, що Артем перестав бачити власні руки. Останнє, що він зафіксував у своїй свідомості — це силует Ліор, яка повільно розверталася і йшла за Осом углиб білого марева. Вона не озирнулася.

​А потім наступила тиша.

​Світло згасло. Біль відступив, залишивши по собі лише дзвінку, стерильну порожнечу. Артем підвівся. Він дивився на меч у своїх руках і не міг згадати, хто його викував і чому метал здригається від залишкового тепла. Він глянув у бік, куди пішли тіні, але бачив лише туман.

​Його серце все ще билося прискорено, але він не знав причини цього хвилювання.

​— Тут хтось був... — прошепотів він сам до себе. Його голос розчинився в тумані, не зустрівши жодного відлуння.

​Правда, яка прийшла так пізно, пішла першою. Ритуал завершився. Долина отримала свою плату: дві душі, що стояли поруч, але тепер були розділені вічністю забуття..

Туман почав рідшати не тому, що зник, а тому, що він замерз. Мільярди крижаних голок осіли на землю, вкриваючи світ срібним саваном.

​Ліор зробила крок, і під її чоботом хруснуло не каміння, а скло. Вона підняла голову. Зимовий сад Елерен залишився позаду — примарні дерева з криги та застиглі у вічності квіти зникли, поступившись місцем суворому реальному світу. Але цей світ більше не впізнавав її.

​Артем вийшов слідом за нею. Він рухався повільно, наче людина, що щойно прокинулася після глибокого наркозу. Він дивився на свої руки, потім на меч, і зрештою — на Ліор.

​— Ми вийшли? — запитав він.

​Його голос був чистим, але в ньому не було тієї глибини, яка раніше змушувала серце Ліор битися швидше. Він пам'ятав, як тримати зброю. Пам'ятав, як дихати. Але він не пам'ятав, як сильно він її кохав лише десять хвилин тому. Ритуал стер емоційний зв'язок, залишивши лише голі факти існування.

​— Так, ми вибралися, — Ліор обернулася. Її очі були сухими. Вона вже виплакала все, що могла, там, у тумані, коли дізналася про його жертву. — Але ми залишили там частину себе. Можливо, найважливішу.