Розділ 21. Я обираю тебе

Ніч у лісі не принесла спокою. Вогнище ледь тліло, випускаючи тонкий струмінь диму, який одразу розчинявся в холодному повітрі. Ліор спала, загорнувшись у плащ, але її сон був тривожним — вона здригалася кожного разу, коли срібний іній на її шиї пульсував примарним світлом.

​Артем сидів навпроти, не випускаючи меча з рук. Він дивився на неї і розумів: часу більше немає. Слова Оса про ціну єдності виявилися не просто залякуванням. Кожен подих Ліор ставав важчим, а її спогади... увечері вона вже не змогла згадати назву свого рідного міста. Лід Елерен забирав її частинами.

​Він знав, що треба зробити. Долина вимагала плату, і якщо вона не отримає її добровільно, вона забере обох.

​Артем повільно встав, намагаючись не шуміти сухим листям. Він підійшов до Ліор і на мить завмер, дивлячись на її бліде обличчя. В його голові пронеслися тисячі слів, які він хотів би сказати: про те, як вона змінила його світ, про те, що вона — єдина причина, чому він ще не здався. Але він мовчав. Слова могли розбудити її, а він не міг дозволити їй побачити його в цей момент.

​«Я обираю тебе», — промайнуло в його думках. — «Навіть якщо ти ніколи не дізнаєшся, що це була моя ціна. Навіть якщо ти прокинешся вільною, але зовсім самотньою».

​Він поклав долоню на ефес меча і заплющив очі. Зброя відчула його намір. Метал почав поглинати тепло його тіла, забираючи не тільки фізичну силу, а й саму суть його присутності в цьому світі. Артем віддавав свою пам'ять Долині в обмін на лід, що сковував Ліор.

​Він відчував, як з його свідомості зникають кольори її очей, звук її сміху, навіть цей вечір біля багаття. Це було схоже на те, як стирають малюнок з піску. Боляче? Ні. Тільки порожнеча, що розросталася в грудях, і тихий шепіт Зими, яка нарешті отримала те, що хотіла.

​Коли перші промені сірого світанку торкнулися лісу, іній на шкірі Ліор почав танути, перетворюючись на звичайну росу. Вона зітхнула уві сні — легко і вільно.

​Артем стояв поруч, але його погляд був скляним. Він все ще тримав меч, але вже не пам'ятав, чому ця дівчина така важлива для нього. Він зробив свій таємний вибір. Він купив її майбутнє ціною власного "я".

​Без прощань. Без зайвих обіцянок. Тільки тиша, яка стала голоснішою за будь-яку війну.

Ліор розплющила очі, і перше, що вона відчула — це дивну, майже забуту легкість у грудях. Крижаний зашморг, що стискав її горло останні дні, зник. Вона торкнулася шиї: шкіра була теплою, вологою від роси, але гладенькою. Більше жодного інею. Жодної мертвої пульсації Зими.

​— Артеме? — прошепотіла вона, посміхаючись крізь залишки сну. — Здається, мені краще...

​Вона піднялася на ліктях і побачила його. Він стояв біля самого краю галявини, спиною до неї. Його постать була нерухомою, наче витесаною з того самого каміння, що й розлом. Меч висів у руці — просто шматок металу, який більше не випромінював ні тепла, ні світла.

​— Артеме! — вона підхопилася на ноги й підбігла до нього, кладучи руку на його плече. — Ти бачиш? Все минуло. Долина відпустила мене.

​Він повільно, майже болюче розвернувся.

​Ліор заціпеніла. Його очі... вони не були срібними, як у Оса, ні. Вони були його власними, темно-карими, але в них не було нічого. Тільки безмежна, пуста рівнина. Жодної іскри впізнавання. Жодного тепла, яке раніше зігрівало її краще за будь-яке багаття.

​— Ти... — його голос був сухим, наче шелест старого паперу. — Ти знаєш, хто я?

​Світ навколо Ліор почав рушитися. Вона дивилася на його обличчя і бачила, як він марно намагається вивудити бодай якийсь спогад із темряви, що тепер панувала в його голові. Він не пам'ятав ні розлому, ні зустрічі з Елерен, ні того, як він тримав її за руку, обіцяючи, що вони пройдуть крізь усе.

​Він віддав не життя. Він віддав те, що робило його Артемом — їхню спільну історію.

​— Я... я просто бачив, як ти спала, — сказав він, дивлячись на свої руки, що тремтіли. — Я пам'ятаю, що маю кудись йти. Але не пам'ятаю, навіщо.

​Ліор закрила рот рукою, щоб не закричати. Тепер вона зрозуміла плату. Долина не відпустила її — вона просто змінила заручника.

​Вона подивилася на Меч. Тепер вона знала, чому він мовчить. Його душа, його вогонь перейшов у неї разом із врятованим життям, залишивши Артема порожньою оболонкою.

​Вона зробила глибокий вдих, відчуваючи, як всередині неї замість холоду Елерен розгоряється лють. Лють на цей світ, на Долину і на нього — за те, що він вибрав за неї.

​— Я знаю, хто ти, — сказала вона, витираючи сльозу, що обпекла щоку. — Ти — той, хто завжди йде за мною. Навіть якщо ти про це забув, моє серце пам'ятає за нас обох.

​Вона взяла його за руку. Його пальці були чужими, холодними, але він не відсахнувся.

​— Ходімо, — Ліор підняла Меч з його ослаблих рук. Тепер вона була його захисником. — Я розповім тобі твою історію. Крок за кроком. Поки ми не знайдемо те, що ти залишив у темряві.

​Вони пішли вглиб лісу. Одна — повна болючої пам'яті, інший — чистий лист, на якому Долина вже почала писати свої нові, жорстокі правила.

​Вони пройшли лише кілька сотень метрів, але для Ліор кожен крок здавався милею. Артем ішов поруч — слухняно, механічно, наче привид, якого вона вела на мотузці своїх спогадів. Він більше не дивився на неї з тією німою підтримкою, яка завжди давала їй сили. Його погляд блукав по деревах, по небу, по її обличчю, але ніде не зупинявся.

​— Ти сказала, що я йду за тобою, — раптом порушив тишу Артем. Його голос був позбавлений будь-якої інтонації. — Чому? Я був твоїм ворогом?

​Ліор різко зупинилася, і біль, що хвилину тому був тупим, став гострим, як лезо.

​— Ні, Артеме. Ти був моїм усім, — вона повернулася до нього, намагаючись знайти в його очах хоча б натяк на ту іскру, що спалахнула між ними в розломі. — Ти витягнув мене з темряви, щоб самого себе в ній залишити.

​Вона підняла його руку і приклала до своєї щоки. Його пальці були нерухомими, наче він боявся торкнутися чогось крихкого.