Розділ 20. Сліди на інеї

Крик Елерен все ще бринів у голові Артема, наче розбите скло. Вона пішла, але залишила по собі холод, який неможливо було зігріти жодним багаттям — холод усвідомлення. Ліор йшла поруч, і він відчував, як її плече час від часу торкається його. Це була єдина нитка, що тримала його в реальності.

​— Вона сказала, що війна лише змінює імена, — тихо промовила Ліор. Смуга інею на її шкірі, залишена рукою Елерен, тьмяно виблискувала в напівтемряві. — Артеме, ти віриш їй?

​Він зупинився і подивився на свою долоню. Меч був важким, але слухняним.

— Я вірю тому, що відчуваю. А відчуваю я, що ми тепер для цього світу — як скалка під шкірою. Ми не вписуємося в його сценарій.

​Вони вийшли з вузького горла розлому на відкрите плато, де повітря було просякнуте запахом гару та вологого каміння. Тут світло Елерен почало вщухати, поступаючись місцем брудному світанку війни.

​Але вони були не одні.

​Посеред стежки, на поваленому обгорілому стовбурі дерева, сидів старий. На ньому був вицвілий плащ, посічений уламками, а поруч у землю був встромлений довгий посох, обмотаний брудними бинтами. Він не підняв голови, коли вони підійшли, але Артем відчув, як Меч знову напружився в руці, видаючи низьку вібрацію.

​— Далеко зібралися, діти порожнечі? — голос старого скрипів, як незмащені петлі воріт.

​Артем заступив Ліор собою, рука мимоволі лягла на ефес.

— Хто ти? І що робиш на межі розлому?

​Старий нарешті підвів погляд. Одне його око було затягнуте більмом, а інше дивилося на них із такою нестерпною ясністю, що Ліор здригнулася.

— Я той, хто підбирає імена, які ви кидаєте за собою. Елерен позначила вас. Я бачу цей іній... — він криво посміхнувся, оголюючи жовті зуби. — Ви думаєте, що вирвалися? Ні, ви просто перейшли на наступне коло.

​— Ми не шукаємо пророцтв, діду, — відрізала Ліор, виходячи з-за спини Артема. — Нам потрібен шлях до поселення.

​Старий хрипко засміявся, і цей сміх перейшов у важкий кашель.

— Поселення... Його більше немає. Там тепер лише вогонь, який не гріє. Але якщо хочете подивитися на попіл своїх сподівань — ідіть праворуч. Там на вас чекає той, кого ви вважали мертвим.

​Артем відчув, як серце пропустило удар. Він глянув на Ліор — у її очах відбився той самий жах і надія.

​— Кого? — вигукнув він, але старий уже почав розчинятися в ранковому тумані, наче його ніколи й не було. Лише посох, встромлений у землю, ще мить залишався реальним, а потім і він перетворився на звичайну суху гілку.

​Вони залишилися стояти посеред пустки, а вітер приніс зі сходу ледь відчутний запах диму та крик птаха, що звучав як застереження.

Вони йшли мовчки, оминаючи скелі, що стирчали з землі, наче зламані зуби велетня. Повітря ставало важким, липким від попелу, який не опадав, а зависав у безвітрі.

​— Ти відчуваєш це? — Ліор зупинилася, притиснувши долоню до грудей. — Елерен... її холод більше не зовні. Він наче став частиною мого дихання.

​Артем глянув на неї. Іній на її шкірі тепер не просто виблискував, він пульсував слабким сріблом кожного разу, коли вона робила вдих. Його власна рука, що тримала меч, оніміла до самих ліктів. Здавалося, дівчина-зима залишила в них не просто слід, а якір, що тягнув їх назад, у глибини розлому.

​— Ми не можемо зупинятися, — хрипко відповів він. — Якщо ми завмремо хоч на мить, цей лід нас поглине.

​За поворотом скелі перед ними нарешті відкрилася долина, де колись було поселення. Але старий не збрехав. Замість будинків і теплих вогнів там було море сірого попелу. Дим ліниво піднімався над чорними скелетами стін.

​Раптом з туману, що клубився біля підніжжя пагорба, почулися важкі кроки. Це не був привид чи мара Долини. Це був звук підкованих залізом чобіт, що чавили вугілля.

​Артем миттєво вихопив меч. Лезо спалахнуло холодним вогнем, розрізаючи сірість.

​З диму вийшла постать. Високий чоловік у розірваному обладунку, чиє обличчя було майже повністю приховане брудним бинтом. Але не це змусило Ліор скрикнути й відсахнутися.

​Його очі. Вони були такими ж, як у Елерен — срібними, позбавленими зіниць, наповненими мертвою зимою.

​— Ос, — прошепотіла Ліор, і в цьому слові було стільки болю, що Артем відчув його на смак. — Але ж ти... ти загинув під час першого розлому. Я бачила, як стіна обвалилася на тебе.

​Чоловік, якого вона назвала Осом, зупинився. Його рухи були механічними, наче він був маріонеткою, яку смикають за невидимі нитки. Він підняв руку, і Артем помітив, що його пальці вкриті тим самим інеєм, що й плечі Ліор.

​— Смерть — це лише зміна господаря, маленька пташко, — голос Оса звучав порожньо, наче відлуння в колодязі. — Елерен не відпускає тих, хто бачив її серце. Вона послала мене попередити.

​— Попередити про що? — Артем зробив крок вперед, закриваючи Ліор, але Ос навіть не подивився на нього. Його скляний погляд був прикутий до дівчини.

​— Плата за єдність — це пам’ять, — Ос хитнувся, і з його пораненного плеча замість крові посипався дрібний крижаний пил. — Чим ближче ви стаєте один до одного, тим менше залишається від того, ким ви були раніше. Долина з’їсть ваші імена, Ліор. Вона залишить тільки силу.

​Він простягнув руку, і в повітрі між ними почали формуватися крижані голки.

​— Вона хоче, щоб ви повернулися. Або я маю зробити так, щоб ви більше нікуди не змогли піти.

​Артем відчув, як Меч у його руках завібрував від люті. Це була не просто зустріч із ворогом. Це було протистояння двох світів: того, що хотів жити, і того, що вже давно став частиною вічної зими.

Вони йшли мовчки, оминаючи скелі, що стирчали з землі, наче зламані зуби велетня. Повітря ставало важким, липким від попелу, який не опадав, а зависав у безвітрі.

​— Ти відчуваєш це? — Ліор зупинилася, притиснувши долоню до грудей. — Елерен... її холод більше не зовні. Він наче став частиною мого дихання.

​Артем глянув на неї. Іній на її шкірі тепер не просто виблискував, він пульсував слабким сріблом кожного разу, коли вона робила вдих. Його власна рука, що тримала меч, оніміла до самих ліктів. Здавалося, дівчина-зима залишила в них не просто слід, а якір, що тягнув їх назад, у глибини розлому.