Розділ 18. Те, що вже не розірвати

​Її погляд

​Після поцілунку світ не вибухнув одразу. Це було найстрашніше.

Спершу настала тиша. Густа, липка, ніби Долина затамувала подих, приголомшена зухвалістю їхніх сердець.

​Вона відчула його ще до того, як розплющила очі. Не поруч — а десь під власною шкірою. Його страх обпікав її різким холодом, а його біль відгукувався в її тілі, мов власний удар.

​— Це неправильно… — прошепотіла вона, але не відсунулася. Навпаки, вчепилася в нього ще міцніше.

​Земля під ними пішла тріщинами, що світилися тьмяним сріблом. Вони тягнулися від її ніг, мов голодне коріння, що шукає шлях до самого серця планети.

​І тоді прийшов Голос. Не ззовні. Зсередини її власної крові.

​«Ти знала. Ти обрала».

​Ліор впала, але не на каміння — вона провалилася в пам’ять, яка їй не належала.

Вона побачила жінку, що стояла посеред білого попелу. Побачила чоловіка з таким самим відчайдушним поглядом, як у Арена. Їхні руки теж були з’єднані, але між пальцями просочувався дим.

​— Ви… — її голос зламався. — Ви ті самі пращури?

​«Ми — ті, кого розірвали силою. І ті, чию долю ви зараз повторюєте».

​Сльози обпекли щоки.

​— Ми не хотіли катастрофи… ми просто…

​«Любов ніколи її не хоче. Вона просто стається».

​І в ту ж мить Ліор відчула, як щось остаточно замкнулося. Не ланцюг, що тисне на шию. Печатка. Назавжди. Тепер вона більше не була одна. Ніколи. Навіть у власній голові.

​Його погляд

​Він бачив, як вона падає, бачив її розширені зіниці, але не міг поворухнутися.

Між ними виросло світло. Живе, жорстоке, воно різало повітря, мов розпечене скло. Його відкинуло назад, але зв'язок тримав міцніше за будь-які руки.

​Він намагався вигукнути її ім’я, але воно застрягло в горлі, відгукнувшись у грудях гострим болем.

​«Моя».

​Це слово налякало його більше, ніж сама смерть.

​— Заберіть це! — прохрипів він у темряву, що згустилася навколо. — Заберіть мене, знищіть, але залиште її в спокої!

​І тоді вони з’явилися. Напівпрозорі постаті, виткані з диму й утоми. Їхні очі дивилися на нього з такою жалістю, що йому захотілося вдарити їх.

​«Ти вже обрав. Як і вона».

​— Це був лише поцілунок! Лише мить! — кричав він, стискаючи кулаки.

​«Це був ключ, Арене. І ти власноруч повернув його в замку».

​Йому показали майбутнє. Її — засліплену світлом, що випалює все людське. Його — зламаного, закривавленого, але живого лише тому, що вона продовжує дихати.

​«Тепер ви зв’язані. Коли впаде один — другий захлинеться болем. Коли зрадить один — згорить усе, що ви знали».

​Арен гірко всміхнувся, витираючи кров з розбитої губи.

​— То це і є ваша велика кара?

​«Ні. Це довіра, якої цей світ боїться понад усе».

​Саме в ту мить, коли світло почало гаснути, він помічив ледь помітний рух у тіні скель.

​Третій погляд (який вони не помітили)

​Хтось стояв на самому краю розлому.

Ця постать була достатньо близько, щоб бачити кожен рух, кожен дотик і той самий поцілунок. І достатньо далеко, щоб не чути шепоту пращурів.

​Чужинець бачив не любов. Він бачив силу.

Він бачив їхні руки, що світилися, і їхню слабкість, яка тепер стала очевидною.

​Він зробив свій вибір. Без звуку, без магії — просто розвернувся і зник у темряві, несучи із собою правду, яка стане для них вироком.

​Коли світло нарешті згасло, вони знову опинилися поруч на холодному камені.

Арен впав біля неї, важко дихаючи. Їхні пальці знову знайшли одне одного — тепер уже без страху, а з якоюсь приреченою впевненістю.

​— Я відчуваю тебе, — прошепотіла вона, торкаючись його обличчя. — Кожну твою думку.

​— Я теж, — відповів він, закриваючи очі. — Навіть ті частини тебе, які ти хотіла б сховати.

​Над ними Долина замовкла. Але тепер це не була тиша порожнечі.

Це було очікування мисливця, який точно знає, що здобич уже в пастці.

Вона приходить до тями першою.

​Не різко — ніби повільно виринає з глибини, де не було світла, але й не було жодної брехні. Повітря пече легені, нагадуючи, що вона все ще жива. Земля під нею холодна, відчужена, мов камінь, що розчарувався в людях.

​І він.

​Він зовсім поруч. Занадто тихий, занадто нерухомий.

​— Ти… — слово застрягає в горлі. Ліор не закінчує речення, бо відчуває відповідь ще до того, як він розплющує очі.

​Його біль.

Не той, що ранить плоть, а той, що затаївся між ребрами. Глибокий, мов стара провина, яку неможливо спокутувати.

​Вона інстинктивно хапається за власні груди.

​— Це не моє… цей холод…

​— Моє, — відповідає він, і голос його звучить так, ніби він щойно визнав тяжкий злочин. — Тепер і твоє також.

​Арен намагається підвестися, але земля під ним хитається. І в ту ж саму мить серце Ліор пропускає удар. Вона відчуває, як у його свідомості, мов чорнильна пляма на папері, розростається страх.

​— Стій, — каже вона, задихаючись. — Не рухайся.

​Він завмирає.

І біль у її грудях миттєво вщухає, лишаючи по собі лише тупу пульсацію.

​Вони дивляться одне на одного довго. Занадто довго для тих, хто просто вижив.

​— Ми… тепер справді зв’язані? — тихо питає вона, боячись почути підтвердження.

​Він лише повільно киває.

​— Коли я подумав, що можу тебе втратити… — він судомно ковтає повітря. — у тебе на мить зупинилося дихання. Я бачив це. Я відчув, як згасає твоє світло.

​Вона пам’ятає ту мить. Порожнечу. Темряву, яка зовсім не лякала, бо в самому її центрі був він — єдиний орієнтир.

​— Це ненормально, Арене, — шепоче вона.

​— Це назавжди, — відказує він, і в цьому слові більше приреченості, ніж у будь-якому вироку.

​Раптом вітер приносить запах диму. Не гострого диму від багаття, а важкий присмак чийогось пильного спостереження.

​Ліор напружується, її тіло стає мов натягнута тятива.

​— Нас бачили. Хтось був там, у розломі.