Розділ 17. Те, що відгукується

Зміни прийшли не одразу.

​Спершу Ліор подумала, що це звичайна втома. Дорога тягнулася нескінченно, повітря ставало густішим, ніби сам простір опирався кожному їхньому кроку. Але згодом вона зрозуміла: втома не має такого присмаку. Вона не пульсує в жилах металевим холодом.

​Вона зупинилася посеред стежки.

​— Щось не так, — тихо промовила вона.

​Арен обернувся миттєво, його рука інстинктивно лягла на руків'я кинджала.

​— Біль? Мітка знову випалює?

​Ліор повільно похитала головою, прислухаючись до дивного гулу в скронях.

​— Ні. Відчуття. Воно… всюди.

​Вона підійшла до вивітреної скелі біля дороги й обережно поклала долоню на шорсткий камінь. І в ту ж мить здригнулася, наче від електричного розряду. Під пальцями пройшла хвиля тепла — живого, густого, ніби земля під шаром граніту мала серце, що раптом пришвидшило свій бій, зустрівшись із нею.

​Арен бачив, як змінилося її обличчя.

​— Ти її чуєш, — сказав він. Це не було запитанням. Це було підтвердженням його найгіршого страху.

​Ліор відсмикнула руку, але відчуття не зникло. Воно оселилося всередині — у грудях, у кінчиках пальців, у самому подиху. Кожен звук Долини тепер став неприродно чітким, об’ємним: падіння краплі води десь за сотню метрів, ледь чутний шелест сухої трави, підземний тріск каменю. Світ став занадто гучним.

​— Вона не говорить словами, — прошепотіла Ліор, притискаючи руки до грудей. — Вона… відгукується на мій рух.

​Вони увійшли у вузьку ущелину між скелями, де небо перетворилося на тонку синю нитку. Повітря тут було крижаним, і Ліор відчула різку зміну — мов невидима струна всередині неї натягнулася до межі, готова луснути.

​— Тут щось сталося, — сказала вона, зупиняючись.

​— Колись давно, — уточнив Арен, озираючи похмурі стіни.

​— Ні, — заперечила Ліор, відчуваючи, як її починає бити дріж. — Воно стається просто зараз. Усе разом.

​Меч за її спиною раптом завібрував у піхвах. Це не був заклик до бою — це був відчайдушний резонанс, наче метал намагався підспівувати цій невидимій напрузі.

​І тоді камінь з правого боку розсипався без жодного звуку, відкриваючи чорну вузьку тріщину. Звідти вирвався потік такого холодного повітря, що в них перехопило подих. А разом із ним на Ліор обрушилися образи.

​Це не були видіння. Це були чисті, концентровані емоції: первісний страх, розпач тих, хто запізнився, і гіркий смак рішень, прийнятих за мить до кінця.

​Ліор скрикнула, не в змозі витримати цей тиск, і важко опустилася на коліно, хапаючись за горло.

​Арен кинувся до неї, закриваючи її собою від розлому.

​— Досить! — люто вигукнув він у порожнечу ущелини. Його голос лунко відбився від стін. — Вона не готова до вашої пам’яті!

​Ліор вчепилася в його рукав, її пальці були крижаними.

​— Ні… — прошепотіла вона крізь зціплені зуби. — Це не напад. Це… резонанс. Я чую все, що ця земля намагалася забути.

​Вона змусила себе вдихнути, хоча повітря здавалося гострим, мов скло.

​— Заборонене світло залишило в мені слід. Тепер кожне місце, де була пролита кров або де хтось втратив надію, відгукується через мене. Долина впізнає свою біль у мені.

​Арен побілів, дивлячись на неї так, ніби вона на очах перетворювалася на привида.

​— Ти стала провідником для цієї темряви.

​Вона кивнула, намагаючись опанувати тремтіння.

​— Можливо, лише тимчасово, — сказала вона, хоча глибоко всередині відчувала: вороття немає.

​Тріщина в скелі почала повільно затягуватися, камінь знову ставав нерухомою, мертвою брилою. Але холод у грудях Ліор залишився — він тепер був частиною її серцебиття.

​— Це небезпечно, Ліор, — сказав Арен, допомагаючи їй підвестися. — Це випалить тебе зсередини.

​— Це неминуче, — відповіла вона, випрямляючись. Вона все ще хиталася, але погляд її став твердим, мов той самий камінь. — Долина не просто спостерігає за нами. Тепер вона використовує мене, щоб розмовляти з самою собою.

​Меч за спиною нарешті стих.

​Але тиша, що запала в ущелині, тепер була зовсім іншою —

вона була вичікувальною.

Вона вимагала відповіді.

Вони йшли мовчки.

​Кожен крок Ліор тепер мав відлуння — не зовні, а десь глибоко під ребрами. Вона вчилася не вбирати Долину повністю, а пропускати її крізь себе, як крижану воду крізь пальці. Якщо стискати кулаки — болить до крику. Якщо розслабити — вона затопить розум, не залишивши місця для власного «я».

​Арен ішов трохи попереду, але кожні кілька кроків озирався. Його погляд став гострим, як лезо. Він уже зрозумів: тепер небезпека не завжди приходить з темряви скель — іноді вона народжується прямо в подиху тієї, хто йде поруч.

​— Зупинись, — раптом видихнула Ліор.

​Він завмер миттєво, без зайвих питань, заступивши її собою.

​Повітря попереду здавалося дивним — густим і в'язким, ніби простір заповнили невидимим склом. Світло тьмяніло, хоча сонце ще було високо над горизонтом.

​— Тут щось застигло, — прошепотіла вона, заплющивши очі. — Сліди старої магії. Вона не активна… вона загнана всередину.

​Арен насупився, вдивляючись у порожнечу.

​— Пастка?

​— Швидше… вузол. Стара рана, що не загоїлася.

​Вона зробила крок уперед — і одразу побачила це. Не очима, а хворобливим усвідомленням. Це було місце, де колись інші люди зробили фатальний вибір — і заплатили за нього не ту ціну. Магія була запечатана первісним страхом, і тепер цей страх тримав її, мов іржавий ланцюг, не даючи зникнути.

​Ліор похитнулася, відчуваючи, як цей ланцюг намагається зачепитися за її власну мітку.

​— Якщо я торкнуся… — почала вона, простягаючи руку.

​— Не торкайся! — різко обірвав Арен. — Ти не зобов’язана відповідати за кожну рану Долини, Ліор. Ти не її цілитель.

​Вона гірко всміхнулася, не відводячи погляду від тремтливого повітря.

​— А вона думає інакше. Вона думає, що я — це вона.

​Вузол зреагував на її голос. Повітря навколо них завібрувало, земля під чоботами видала глухий, майже людський стогін. Меч за спиною Ліор різко сіпнувся у піхвах, ніби хтось невидимий намагався вирвати його силою.