Розділ 16. Крок у заборонене

Вони знали, що не мають цього робити. Сама інтуїція кричала про це, але цікавість і відчай завжди були гучнішими за здоровий глузд.

​Старий шлях не був позначений знаками застереження — лише мертвою тишею. Каміння тут було неприродно гладке, ніби його стерли не століття, а чиїсь нескінченні молитви чи благання про пощаду. Трава тут не просто не росла — вона ніби втягувалася назад у землю, боячись торкнутися цієї стежки. Птахи оминали це небо, а вітер, що зазвичай гуляв рівнинами, тут раптово вмирав, залишаючи повітря важким, застояним і холодним, мов у склепі.

​— Це не просто дорога, — ледь чутно промовила Ліор. Її голос здався їй чужим у цій вакуумній тиші. — Це межа.

​Арен глянув на вузьку смугу каменю, що змією входила вглиб Долини. Його очі звузилися.

​— Її заборонили не тому, що вона небезпечна, — відповів він, і в його тоні почувся прихований трепет. — А тому, що вона пам’ятає. І вона не любить, коли їй нагадують про минуле.

​Ліор відчула, як мітка в грудях відгукнулася. Це не було звичне тепло — це був пульс, липкий і тривожний. Попередження, що межувало з панікою.

​— Якщо ми підемо далі, — сказала вона, борючись із бажанням відступити, — Долина нас побачить. Вона впізнає нас.

​Арен не відвів погляду від темряви попереду.

​— Вона вже дивиться. Прямо нам у душі.

​Перший крок виявився найважчим. Це було схоже на стрибок у крижану безодню.

​Коли підошва Ліор торкнулася мертвого каменю, світ ніби здригнувся — не ззовні, а десь глибоко всередині її свідомості. Камінь під нею відгукнувся глухим, утробним звуком, мов серце велетня, що прокинулося від багатовікового сну.

​Меч за спиною раптом налився свинцевою вагою, тягнучи її донизу, до цієї спраглої землі.

​— Назад… — прошепотіла вона, але власні ноги вже не слухалися.

​Було пізно. Пастка зачинилася.

​Повітря в Долині вмить згустилося, перетворюючись на кисіль, який було важко вдихати. Небо потемніло — не від хмар, а від густої, розлитої в повітрі тіні, що пожирала світло. Простір почав викривлятися: далекі пагорби насунулися на них, мов велетенські стіни, а шлях назад розтягнувся, перетворюючись на нескінченну ілюзію.

​— Вона замикається, — прохрипів Арен крізь стиснуті зуби, його обличчя зблідло. — Ми всередині її шлунку.

​Ліор зробила другий крок — уже свідомо, долаючи заціпеніння. У ній прокинулася впертість приреченої.

​— Якщо це місце так ретельно охороняють заборонами, — сказала вона, відчуваючи, як холод пробирає до кісток, — значить, тут похована правда, яку хтось боявся більше за саму смерть.

​І тоді вони відчули це обоє. Долина не просто спостерігала. Вона заговорила.

​Не звуками. Спогадами.

​Перед очима Ліор спалахнули образи, гострі, мов леза. Це були не її думки. Чужі силуети, що вили від болю на цьому самому місці. Руки, що в кров обдирали цей камінь, намагаючись втекти. Інші серця, що зробили той самий фатальний вибір… і залишилися тут назавжди, ставши частиною цієї тиші.

​Вона похитнулася, відчуваючи, як чуже горе затоплює її розум.

​Арен встиг підхопити її, і в ту ж мить камінь під ними з гуркотом тріснув. З розлому вирвалася тонка лінія світла — але воно не світило. Це було «темне світло», глибоке й бездонне, мов зіниця самої ночі.

​— Магія… — прошепотів Арен, і в його очах відбився первісний жах. — Заборонена чорна магія.

​— Ні, — відповіла Ліор, не в змозі відвести погляд від тріщини, з якої тягнуло могильним холодом. — Вона не заборонена. Вона — забута. І тепер вона хоче, щоб ми її згадали.

​Світло повільно піднімалося, наче живий туман, обплітаючи їхні ноги холодними пальцями. Воно торкалося шкіри, випробовуючи їх на міцність, шукаючи тріщини в їхніх душах.

​Мітка в грудях Ліор спалахнула нестерпним білим вогнем.

​Меч за спиною вібрував так сильно, що здригалося все тіло. Це був не просто заклик до бою — це було запитання, від якого залежало їхнє життя.

​Долина затамувала подих, очікуючи на відповідь.

​Бо тепер цей шлях не просто вів їх кудись. Він вибирав — чи дозволити їм існувати далі.

Арен мовчав, але Ліор чула його дихання — рване, важке, ніби він щойно вирвався з чиїхось залізних обіймів. Він дивився на її руку, що стискала руків’я меча, і в його очах був не просто страх за неї — там був відблиск того самого вибору, який він щойно бачив.

​— Ти бачила це? — нарешті спитав він. Голос його був сухим, як попіл. — Порожнечу?

​— Бачила, — Ліор опустила зброю. Меч більше не був важким, він здавався продовженням її власного хребта. — Вона хотіла показати, що ціна нашої сили — це ми самі. Кожен поодинці.

​Арен підійшов зовсім близько. Він не наважився торкнутися її руки, де мітка все ще пульсувала тьмяним, потойбічним сяйвом, але вона відчула його тепло. Тепер, коли старий шлях зник, залишивши лише звичайне сіре каміння, це людське тепло здавалося єдиною справжньою річчю в усьому світі.

​— Вона не просто дала нам пройти, Ліор, — Арен подивився навколо, туди, де небо знову стало прозорим, але якимось порожнім, мов вицвіле полотно. — Вона лишила на нас свій слід. Ти кажеш, що відчуваєш її як істоту... а я відчуваю її як голод.

​Він провів рукою по обличчю, намагаючись стерти залишки видінь. Його пальці ледь помітно тремтіли.

​— Коли те відлуння стояло перед мною, — почав він тихо, майже пошепки, — я відчув, що Долина — це не просто в’язниця для пам’яті. Це величезний механізм, який живиться такими, як ми. Тими, хто наважується переступити межу. Вона не відпустила нас. Вона просто переставила нас на іншу шахівницю.

​Ліор закрила очі. Тепер, коли мітка змінилася, вона відчувала кожен подих цієї землі. Вона чула, як глибоко під ними перекочується каміння, як коріння дерев, що ростуть за милі звідси, шепочеться з підземними водами. Це було нестерпно — забагато знання, забагато чужого життя.

​— Ми не можемо повернутися, Арене, — сказала вона, розплющуючи очі. Вони тепер мали дивний, ледь помітний відтінок того самого забутого світла. — Шлях зник не тому, що ми пройшли. А тому, що тепер ми і є цим шляхом.