Розділ 15. Сліди, яких не видно

Ранок не приніс полегшення.

​Світ виглядав так, ніби ніч нічого не змінила. Але Ліор відчувала кожен крок — не в ногах, а глибше, там, де страх уже вкорінився. Меч мовчав і сьогодні. Не відштовхував — просто був байдужим.

​Вони йшли мовчки.

​Арен тримав темп рівний, стриманий. Надто стриманий. Ліор ловила себе на думці, що раніше вона чула його кроки інакше — впевненіше, ближче.

​— Ти не спав, — сказала вона раптом.

​Він не заперечив.

​— А ти? — запитав він.

​Вона похитала головою.

​Те, що сталося, не хотіло вкладатися у сон. Щоразу, коли вона заплющувала очі, бачила момент, коли страх забрав силу. Не тіні. Не удар. А саме мить слабкості.

​Вони дісталися старого переходу — кам’яного, напівзруйнованого, позначеного знаками, які стерлися від часу. Ліор зупинилася.

​— Тут хтось був, — сказала вона.

​Арен нахилився, торкнувся каменю.

​— І не так давно.

​Повітря тут було дивним — ніби хтось пройшов і залишив після себе порожнечу. Не слід ніг, не запах — намір.

​Ліор відчула холод у грудях.

​— Нас бачили, — тихо сказала вона.

​— Не просто бачили, — відповів Арен. — Нас читали.

​Вона стиснула пальці.

​— Учорашній бій… це не була випадковість.

​Арен мовчки погодився.

​Ліор зробила крок назад.

​— Якщо хтось знає, що зі мною стається, коли я боюся за тебе… — її голос знизився до шепоту, — тоді ми повинні…

​Вона не договорила. Арен підняв руку.

​— Не кажи цього.

​— Але це правда! — різко відповіла вона. — Нам треба тримати дистанцію.

​Між ними зависла тиша — важка. Не та, що заспокоює, а та, що ріже.

​— Ти думаєш, відстань нас врятує? — спитав він.

​— Я думаю, що близькість може нас убити.

​Він дивився на неї довго — так, ніби запам’ятовував.

​— Тоді зроби це, — сказав він. — Зроби крок назад.

​Ліор не поворухнулася. Її тіло не слухалося наказу, який народився в розумі, а не в серці.

​— Я не можу, — прошепотіла вона.

​І саме в цей момент камінь під її ногою ледь чутно тріснув. Не гучно. Не різко. Але достатньо, щоб вони обоє зрозуміли: за ними йдуть.

​Ліор повільно підняла голову.

​— Сліди є, — сказала вона. — Просто не ті, які ми хотіли бачити.

​Вітер пронісся між уламками мосту, і здавалося, що сам простір прислухається.

Вони рушили далі без слів.

​Не тікаючи — це було б зізнанням. Не повільно — це було б запрошенням. Кроки рівні, дихання контрольоване, ніби світ ще підкорявся звичайним правилам.

​Ліор ішла першою.

​Вона намагалася слухати землю, але та мовчала. Камінь не видавав тріщин, трава не згиналася під чужою вагою. І все ж вона знала: позаду хтось є.

​— Він не залишає слідів, — прошепотіла вона, не озираючись.

​— Тоді він або дуже старий, — відповів Арен, — або дуже близький.

​Ці слова впали між ними важче, ніж мали б.

​Вони дісталися низини, де туман лежав щільно, ніби вода. Видимість звузилася до кількох кроків. Тут переслідувач мав перевагу — або готував пастку.

​Ліор зупинилася.

​— Тут, — сказала вона. — Далі йти не можна.

​Арен кивнув і став трохи збоку — так, щоб прикривати, але не торкатися. Вони вчилися цього болісно, але швидко.

​Туман заворушився.

​Не різко. Обережно. Як той, хто знає: його чекають.

​— Я знаю, що ви тут, — пролунав голос.

​Він не був гучним. І не був загрозливим. Саме це лякало найбільше.

​— Ви лишили надто багато… наміру, — продовжив голос. — Такі сліди не змиваються.

​Ліор відчула, як меч ледь помітно потеплішав. Не відповідь. Реакція.

​— Вийди, — сказала вона, — якщо вже йдеш за нами.

​Туман розступився.

​Фігура з’явилася не повністю — лише силует. Високий, у темному плащі, без розпізнавальних знаків, без зброї в руках.

​— Ще рано, — відповів він. — Я прийшов не заради бою.

​— Тоді заради чого? — холодно спитав Арен.

​Фігура схилила голову, ніби вивчала їх.

​— Переконатися, — сказав голос, — що меч справді обрав вас. І що страх уже знайшов шлях.

​Ліор стиснула руків’я.

​— Ти нічого про нас не знаєш.

​Тінь усміхнулася — вона це відчула, хоча й не бачила обличчя.

​— Навпаки, — відповів він. — Я знаю твоє ім’я, Ліор. І твоє, Арен.

​Туман знову згустився. Фігура почала зникати.

​— Ми ще зустрінемося, — пролунало з порожнечі. — Коли ви вирішите, що для вас важливіше: триматися разом… чи вижити.

​Тиша впала різко.

​Ліор повільно видихнула.

​— Це був не ворог, — сказала вона. — Поки що.

​Арен дивився туди, де щойно стояла фігура.

​— Ні, — відповів він. — Це був суддя.

​І десь глибоко, під каменем і страхом, щось зробило першу зарубку.

Вони ще довго не рушали з місця.

​Туман повільно танув, але відчуття присутності не зникало — ніби простір пам’ятав голос і не хотів його відпускати. Ліор стояла нерухомо, стискаючи руків’я меча, доки пальці не заніміли.

​— Він знав більше, ніж сказав, — нарешті мовив Арен.

​— І сказав більше, ніж мав, — відповіла вона.

​Вони рушили далі, але тепер кожен крок здавався зафіксованим. Ліор ловила себе на дивному відчутті: ніби хтось іде поруч. Не позаду, не попереду — паралельно.

​— «Суддя», — повторила вона тихо. — Ти чув, як він це вимовив?

​— Так, — відповів Арен. — Не як титул. Як роль.

​Дорога вивела їх до старої кам’яної межі. Колись тут проходив кордон — не земель, а вибору. Про це говорили стерті символи, вирізані глибоко, ніби автор не довіряв часу.

​Ліор зупинилася.

​— Це місце… — вона доторкнулася до каменю, — тут вирішували, хто може йти далі.

​— І якою ціною, — додав Арен.

​Меч у її руках знову потеплішав. Цього разу чіткіше.

​— Він веде нас, — сказала вона. — Не туди, куди ми хочемо. А туди, де нас перевірять.

​Арен глянув на неї.

​— Ти боїшся?

​Вона не відповіла одразу.

​— Я боюся не пройти, — сказала зрештою. — Але ще більше — пройти й стати кимось іншим.