Розділ 14. Коли руки тремтять

Вони не чекали бою.

​Дорога була надто тихою, повітря — важким, ніби світ затамував подих. Ліор відчула це першою: шкіра на зап’ястях стягнулася, серце вдарило швидше, ніж мала б дозволити спокійна хода.

​— Зупинись, — прошепотіла вона.

​Арен не встиг відповісти.

​З темряви вирвалися тіні — не живі істоти, а щось схоже на уламки пам’яті, зліплені з люті й порожнечі. Вони рухалися ламано, без кроків, ніби простір сам підштовхував їх уперед.

​Ліор вихопила меч.

​Звичний рух. Звичне відчуття ваги.

​І… нічого.

​Лезо не засвітилося. Не озвалося. Вона різко замахнулася — удар був неточний, глухий. Меч пройшов крізь тінь, не завдавши їй жодної шкоди.

​— Ні… — вирвалося в неї.

​Тінь ударила у відповідь. Ліор відлетіла назад, впала на коліно, відчула, як біль розлився по плечу. Світ захитався.

​— Ліор! — крик Арена прорізав шум бою.

​І саме тоді вона побачила його.

​Він стояв між двома тінями без захисту, без магії — лише з рішучістю, яка не мала нічого спільного з безсмертям. Одна з тіней уже тягнулася до нього.

​Серце Ліор стиснулося.

​Не страх смерті.

Страх втрати.

​— Не смій… — прошепотіла вона, стискаючи меч обома руками.

​Руки тремтіли.

​— Послухай мене, — благала вона вже не тіней і не світ, а саму зброю. — Будь ласка.

​Меч залишався холодним.

​І тоді вона зрозуміла.

​Сила не зникла випадково. Вона не пішла — її витіснили. Страхом. Не страхом болю чи поразки, а страхом залишитися без нього. Без того, хто став для неї точкою опори у світі, що тріщав по швах.

​Ліор підвелася.

​— Я боюся, — сказала вона вголос, крізь шум і крики. — Але не відступлю.

​Вона не дивилася на меч. Вона дивилася на Арена.

​— Живи, — тихо сказала вона. — Навіть якщо без мене.

​У цю мить тремтіння зникло.

​Меч спалахнув — не яскраво, а глибоко, ніби світло йшло зсередини. Лезо стало важчим, справжнішим. Ліор зробила крок уперед — і цього разу удар був точним.

​Тіні розсипалися, ніби ніколи не мали форми.

​Тиша повернулася раптово.

​Арен підбіг до неї, схопив за плечі.

​— Ти поранена?

​Вона похитала головою, все ще відчуваючи, як серце не може заспокоїтися.

​— Ні… — прошепотіла. — Я просто зрозуміла дещо страшне.

​— Що?

​Ліор глянула на меч, який знову мовчав — але вже не був чужим.

​— Що моя сила залежить не від того, наскільки я сильна, — сказала вона. — А від того, наскільки я готова втратити тебе.

​Арен мовчки притис її до себе.

​І цього разу тиша була не порожньою.

Тиша тривала надто довго.

​Ліор першою відсторонилася. Вона зробила кілька кроків убік, ніби боялася: якщо залишиться ближче — щось зламається. Меч у її руці знову був просто металом. Важким. Чужим.

​— Він не слухався, — сказала вона глухо. — Я відчувала це… ніби він відходив від мене щоразу, коли я дивилася на тебе.

​Арен мовчав. Його погляд був зосереджений не на ній, а десь усередині себе — там, де вже з’явилися перші тріщини.

​— Це не слабкість, — нарешті відповів він. — Це зв’язок.

​Ліор різко підняла голову.

​— Ні. Це пастка. Якщо мій страх за тебе може відібрати силу… — її голос зірвався, — то хтось обов’язково скористається цим.

​Вона озирнулася. Дорога була порожньою, але після бою простір здавався надто відкритим, надто вразливим.

​— Тепер я знаю, куди битимуть, — тихо сказала вона. — Не в тіло. В серце.

​Арен підійшов ближче, але зупинився, не торкнувшись її.

​— Ти думаєш, я не відчув? — спитав він. — Коли ти впала… я був готовий зробити що завгодно. Навіть зруйнувати все, заради чого ми йдемо.

​Його слова зависли між ними.

​— Отже, ми обоє небезпечні, — відповіла Ліор.

​Вітер підняв пил із дороги. У ньому ще відчувався слід тіней — як запах згаслого вогню. Ліор повільно опустила меч і вперше не сховала його в піхви.

​— Нам доведеться навчитися боятися і йти далі, — сказала вона. — Не тікати від цього страху. Інакше він керуватиме нами.

​Арен кивнув.

​— А якщо не вийде?

​Ліор подивилася йому просто в очі.

​— Тоді другий удар буде смертельнішим за перший.

​Вони рушили далі — вже не пліч-о-пліч, а на відстані кроку одне від одного.

Не через холод.

Через обережність.

​А далеко, там, де світ ще не мав назви,

хтось уже знав:

​їхня любов — це ключ.

І водночас — найтонше лезо.

Вони зупинилися лише тоді, коли небо почало світлішати.

​Світ не святкував їхню перемогу. Птахи мовчали, трава була притоптана — ніби сама земля пам’ятала бій і не хотіла згадувати його вдруге.

​Ліор сіла на камінь. Руки знову тремтіли — тепер не від страху, а від виснаження. Вона подивилася на свої долоні, ніби бачила їх уперше.

​— Якщо це повториться… — почала вона і замовкла.

​Арен зрозумів без слів.

​— Я не стану твоїм слабким місцем, — сказав він твердо. — Краще будь готова втратити мене, ніж втратити себе.

​Вона різко підвела голову.

​— Не кажи так, — прошепотіла. — Я не знаю, як.

​Він присів поруч, але не торкнувся її — і ця відстань боліла сильніше за будь-яку рану.

​— Навчишся, — відповів він. — Бо інакше нас навчить хтось інший. Жорсткіше.

​Ліор опустила погляд. Меч лежав на землі між ними — мов межа. Вона повільно взяла його і вперше за весь час не відчула тепла у відповідь.

​— Тоді це був не просто бій, — сказала вона. — Це було попередження.

​Арен кивнув.

​— І перевірка.

​Вона підвелася, закріпила меч за спиною і зробила глибокий вдих.

​— Наступного разу, коли мої руки затремтять… — Ліор зупинилася, підбираючи слова. — Я маю вирішити, що для мене важливіше: тримати тебе чи тримати світ.

​Він піднявся слідом.

​— І що ти обереш?

​Ліор подивилася вперед — туди, де дорога зникала у ранковому тумані.

​— Я ще не знаю, — сказала вона чесно. — Але тепер я знаю ціну.