Розділ 13. Місце, де світло пам’ятає

Вони вийшли до води на світанку.

​Небо ще не вирішило, ким бути — ніччю чи днем. Воно горіло теплим золотом унизу й холодними зорями вгорі, ніби дві реальності намагалися існувати водночас. Річка була дзеркалом: у ній відбивався ліс, небо і щось більше — те, чого не можна було торкнутися.

​Тиша тут була іншою.

Не порожньою — уважною.

​Він зупинився першим.

​— Це одне з тих місць, — сказав тихо, — де світ не забуває.

​Вона нічого не відповіла. Вода ледь ворушилася, і їй здалося, що відображення дивиться на неї довше, ніж слід. Наче річка бачила не теперішню її — а ту, якою вона могла стати.

​Коли сутінки змінилися ніччю, небо розквітло фіолетом. Місяць піднявся повільно — важкий, повний, ніби ніс у собі чиюсь таємницю. Повітря стало густішим, наповненим світлом, що не сліпило, а кликало.

​Вони пішли далі й увійшли в ліс.

​Там світло падало згори тонкими потоками, мов дощ із зірок. Між деревами кружляли метелики — фіолетові, світлі, майже прозорі. Вони не боялися людей. Навпаки — злітали ближче, торкалися повітря біля плечей, волосся, долонь.

​— Це не просто ліс, — прошепотіла вона.

​— Я знаю, — відповів він. — Тут проходять ті, хто ще не визначився.

​Вода текла каскадами, тихо, наче шепіт. Кожен струмок світився зсередини; світло ніби піднімалося з глибини, а не падало згори. Вона нахилилася — і побачила у воді не себе.

​Двох.

​Двоє стояли поруч, але дивилися в різні боки.

​Вона відсахнулася.

​— Він знову показує вибір, — сказала вона. — Навіть тут.

​Він поклав руку на камінь біля води. Камінь був теплим.

​— Ні, — повільно мовив він. — Тут він показує нас такими, якими ми будемо після.

​Метелики злетіли одночасно, ніби щось відчули. Ліс затамував подих. І в цю мить вона зрозуміла: це місце не дає відповідей.

​Воно ставить питання.

​І якщо затриматися тут надто довго — можна стати частиною світла,

частиною води,

частиною спогаду.

​Вони пішли, не обертаючись.

​А за їхніми спинами ліс ще довго світився —

чекаючи,

коли вони повернуться

вже іншими.

Вони йшли мовчки, але тиша вже не була спокійною. Вона тягнулася за ними, як тонка нитка, що от-от мала натягнутися до болю.

​Світло між деревами почало змінюватися. Фіолетове сяйво тьмяніло, ставало холоднішим, ніби ліс поступово згадував щось, чого не хотів показувати одразу. Метелики зникали один за одним — не злітаючи, а ніби розчиняючись у повітрі.

​— Ти це відчуваєш? — нарешті спитала вона.

​Він кивнув.

​— Нас ведуть… але не вперед.

​Вода більше не співала. Струмки текли глибше, важче, і кожен крок луною віддавався в грудях. Вона раптом зрозуміла: ліс не перевіряє їхню силу.

​Він слухає їхні страхи.

​Перед ними з’явилася галявина. Невелика, кругла, наче хтось обережно вирізав її зі світу. Посередині — гладка поверхня води, темна, майже чорна. В ній не відбивалося небо.

​Лише вони.

​— Це не дзеркало, — прошепотів він. — Це пам’ять.

​Вона зробила крок ближче — і вода здригнулася. На поверхні з’явилися образи: руки, що відпускають; очі, які дивляться з надією і страхом водночас; шлях, що розходиться навпіл.

​— Я не хочу бачити, — сказала вона, але не відвернулася.

​— Воно покаже, навіть якщо ти заплющиш очі, — тихо відповів він.

​Раптом вода розсіклася світлом. Не яскравим — глибоким, внутрішнім. І в цьому світлі вона побачила його… іншим. Не поруч. Не позаду. Далеко.

​— Це брехня, — різко сказала вона. — Це лише можливість.

​— Але кожна можливість колись стає реальністю, — відповів він. І вперше в його голосі з’явився сумнів.

​Повітря стиснулося. Ліс зашумів, ніби зітхнув. Вода спокійно зімкнулася, сховавши образи, але відчуття залишилося — як холод після дотику.

​Вона відступила.

​— Це місце хотіло, щоб ми залишилися.

​— Так, — сказав він. — Бо ті, хто вагається, — найкращі спогади.

​Вони пішли швидше. Світло поступово згасало, і ліс знову ставав просто лісом. Але коли вони вийшли за межу галявини, вона раптом зупинилася.

​— Якщо ми повернемося сюди… — почала вона.

​— Ми вже будемо іншими, — закінчив він.

​І десь глибоко, під корінням дерев, у воді й світлі,

це місце зберегло їхні тіні —

не як покарання,

а як нагадування.

​Бо справжній вибір

ще навіть не почався.

Вона зупинилася першою.

​Не через страх.

Через відчуття, що далі мовчати — неправильно.

​— Арен… — вимовила вона тихо.

​Ім’я лягло на простір легко, ніби тут його знали завжди. Ліс не здригнувся. Вода не потемніла. Навпаки — повітря ніби стало рівнішим.

​Він підняв погляд.

​— Ти давно мене так не називала, — сказав він.

​— Бо тут не можна ховатися за тишею, — відповіла вона. — Це місце чує справжні імена.

​Він усміхнувся ледь помітно — не губами, а очима.

​— Тоді скажи й своє, Ліор.

​Вона здригнулася. Не від холоду — від того, як точно це прозвучало. Наче ім’я було ключем, який повернули в замку.

​Ліор.

​Вода на мить спалахнула м’яким світлом, і їхні відображення знову з’явилися — цього разу чіткі, справжні. Не тіні. Не варіанти.

​Арен і Ліор стояли поруч.

​Не як ті, ким були.

І не як ті, ким стануть.

​А як ті, хто ще може обрати.

​— Тепер воно знає нас, — тихо сказав Арен.

​— Воно знало завжди, — відповіла Ліор. — Просто чекало, коли ми визнаємо себе.

​Метелики знову з’явилися — кілька, останні. Вони кружляли недовго, ніби прощалися. Ліс повільно згасав, відпускаючи їх неохоче, але чесно.

​Коли вони зробили останній крок за межу світла, вода позаду стала звичайною. Темною. Мовчазною.

​Та імена залишилися.

​У землі.

У пам’яті.

У долині, яка більше ніколи не зможе сказати, що не знала, хто вони.

​Арен стиснув руків’я меча.

​— Тепер назад дороги немає.

​Ліор кивнула.