Розділ 12. Туман, що пам’ятає імена

Туман не зник із настанням ранку.

​Він не танув під першими променями, не відступав перед денним теплом. Навпаки — ставав щільнішим, ніби світло лише допомагало йому бачити чіткіше. Світ навколо збляк і розмився, мов старий спогад, який марно намагаєшся витягнути з глибин свідомості після довгого сну.

​Вони йшли мовчки.

​Кроки глухо тонули в підступно м’якій землі. Кожен випадковий звук здавався непристойно гучним у цій приглушеній реальності. Навіть дихання змінилося — стало повільнішим, обережнішим, наче вони боялися вдихнути забагато цієї білої порожнечі.

​— Тут… усе не так, — прошепотіла вона.

​Він кивнув.

Він і сам це відчував.

​Долина почала жити за власними, химерними правилами. Дерева, здавалося, стояли ближче одне до одного, ніж учора. Стежка, якою вони йшли, кілька разів міняла напрям, хоча вони жодного разу не звертали. Ніби саме місце вирішувало, куди їх вивести, — або де остаточно заплутати.

​І тоді туман заговорив.

​Не голосом — ледь чутним шепотом.

Не словами — раптовим відчуттям чужої присутності.

​Вона зупинилася так різко, ніби щось невидиме торкнулося її зсередини, прямо під ребрами.

​— Ти це чув? — запитала вона, не зводячи очей із білої стіни перед собою.

​— Ні, — відповів він миттєво. — Але… я відчув. Щось змінилося.

​Вона притиснула долоню до грудей. Серце билося рівно, проте в кожній паузі між ударами оселилася дивна, холодна порожнеча.

​— Він назвав мене, — сказала вона ледь чутно.

​Він напружився, рука сама лягла на зброю.

​— Хто?

​— Туман.

​Він хотів сказати, що це неможливо. Що це лише втома, підступна гра уяви або наслідок надлюдської напруги. Але заперечення застрягли в горлі, бо в ту ж мить він сам це почув.

​Наче подих біля самого вуха.

Його власне ім’я.

​Він стиснув руків’я меча. Метал відгукнувся холодом — різким, майже болючим, що прошив руку до самого ліктя. Але меч мовчав. Його колишня магія була німою перед цією давньою силою.

​— Він не просто пам’ятає, — сказав він, вглядаючись у марево. — Він знає нас.

​Туман почав рухатися інакше. Сиві пасма зливалися й розходилися, утворюючи довгі коридори, що вели вглиб долини. В одному з них повітря здавалося густішим, темнішим. В іншому — примарно світлим, майже прозорим.

​— Це пастка, — впевнено сказала вона.

​— Або запрошення, — заперечив він, хоча сам не вірив у добрі наміри цього місця.

​Вони стояли на межі, де шляхів було більше, ніж відповідей. І кожен із них відчував: якщо зараз ступити не туди — можна втратити щось значно цінніше за життя.

​Можна втратити себе. Пам’ять.

​Раптом вона завмерла, погляд її став скляним.

​— Я… — вона почала і раптово замовкла, ковтнувши слова.

​— Що? Що таке? — він миттєво опинився поруч.

​Вона подивилася на нього з подивом, у якому повільно проступав первісний жах.

​— Я не пам’ятаю, — прошепотіла вона. — Як ми вийшли з того місця.

​Він нахмурився, намагаючись зрозуміти.

​— З якого місця?

​Вона кліпнула, в її очах промайнула розпачлива спроба вхопитися за вислизаючу думку.

​— Я… не знаю. Не можу згадати.

​Туман слухав.

Терпляче.

Наче він чекав саме на це зізнання.

​Він зробив крок до неї й міцно поклав руки на її плечі, змушуючи сфокусуватися.

​— Подивися на мене, — наказав він твердо. — Ти тут. Зі мною. Чуєш? Ти — це ти.

​Вона кивнула, але в глибині її зіниць залишилося щось загублене. Частина їхньої спільної дороги щойно випала з реальності, залишивши по собі лише білу, мертву пляму.

​— Він забирає не одразу, — тихо мовив він, швидше для самого себе, ніж для неї. — Він починає з дрібниць. З деталей.

​Туман згустився ще сильніше, приглушуючи навіть світло їхніх думок.

​І цього разу, крізь багатоголосий шепіт, вони почули не лише свої імена.

​Вони почули чуже. І воно було їм знайоме.

Шепіт посилився.

​Він більше не був хаотичним — тепер у ньому з’явився чіткий, майже ритуальний ритм, ніби хтось невидимий повільно перегортав сторінки давно забутої книги. Імена не зливалися в гул. Вони приходили по черзі: обережно, з вагою, з якоюсь болючою повагою.

​Спершу — одне ім’я.

Потім — друге.

​Двоє хлопців. Ті самі, чиї силуети колись завмерли в цій долині, розчинившись у вічності. Вони стояли тут разом. Пліч-о-пліч. Так само, як вони стоять зараз.

​Вона відчула, як кров відхлинула від обличчя.

​— Це не ми, — прошепотіла вона, і її голос ледь пробився крізь пелену. — Це… було задовго до нас.

​Холод пробіг по його спині, прошиваючи наскрізь. Туман не просто пам’ятав імена живих. Він зберігав у собі відлуння тих, хто вже колись зробив свій вибір і залишився тут назавжди.

​— Він кличе їх, — сказав він глухо. — Наче вимагає, щоб вони знову дали відповідь.

​Повітря попереду здригнулося, пішло хвилями, і туман почав згущуватися в обриси. Це не були чіткі постаті — радше спогади про них, виткані з вологи та напівтемряви. Тіні без облич, але з такою важкою присутністю, що ставало важко дихати.

​І тоді вона відчула це.

​Не страх.

Визнання. Наче якась давня частина її душі впізнала цей холод.

​— Це пращури, — мовила вона впевнено, ніби це знання щойно саме лягло їй у голову, минаючи логіку. — Ті, хто прийшов сюди першим. Ті, хто наважився прийти вдвох.

​Тіні завмерли навпроти.

​Одна з них зробила крок уперед — і туман навколо неї шанобливо розступився, ніби схилив голову перед вищою силою. Відчуття було дивним: ці істоти не випромінювали ворожості, але й захисту не обіцяли. Вони були самим судженням.

​— Вони не хочуть нашої смерті, — сказав він, міцніше стискаючи руків'я. — Вони хочуть перевірити, чи ми — це вони.

​— Чи достатньо нас двох, — додала вона, і її слова злилися з шелестом листя.

​Меч у його руці раптом потеплів. Він усе ще не заговорив — але відгукнувся глибокою, ледь помітною вібрацією. Ніби впізнав щось старіше за саму людину.