РОЗДІЛ 10. Точка невороття

Дренажний хід Вежі Хронік зустрів їх запахом застояної води та холодного каменю. Тут, усередині фундаменту, гул повсталого Елтарґета стихав, перетворюючись на ритмічне серцебиття — глухе й невідворотне.

​Каель ішов першим, освітлюючи шлях тьмяним кристалом, який він підібрав у шахтах. Світло було слабким, але тепер, коли їхні очі звикли до відсутності ілюзій, вони бачили кожну деталь: іржаві скоби на стінах, слизький наліт на підлозі та власні тіні, що здавалися довшими й темнішими, ніж раніше.

​— Ти відчуваєш це? — прошепотіла Айлін, зупиняючись біля масивних залізних дверей, що вели до внутрішніх сходів.

​— Що саме?

​— Тишу. Вона тут... неправильна. Наче Вежа — це не просто камінь. Наче це гігантське вухо, що слухає кожен наш вдих.

​Каель поклав руку на двері. Вони були теплими. Психологія Архіваріуса завжди базувалася на комфорті — він створював затишну в'язницю. Але зараз це тепло здавалося лихоманкою хворого організму.

​— Він не просто слухає, Айлін. Він чекає. Він знає, що ми не зможемо піти, не закінчивши цей розділ. Для нього ми — персонажі, які нарешті почали діяти цікаво.

​Каель штовхнув двері. Вони відчинилися без жодного скрипу.

​Замість очікуваної варти чи пасток вони опинилися в залі дзеркал. Це була довга галерея, що спіраллю здіймалася вгору. Тисячі дзеркальних поверхонь під різними кутами відображали героїв. Але дзеркала не показували їх такими, якими вони були зараз.

​В одному дзеркалі Айлін бачила себе маленькою дівчинкою в Долині, що збирає квіти за хвилину до того, як прийшов вогонь. В іншому — Каель був юним кадетом, що складає присягу, ще не знаючи, що кожне його слово — брехня. У третьому вони були разом на балу, ідеальні й порожні, як порцелянові ляльки.

​— Не дивись! — крикнув Каель, хапаючи її за руку. — Це «Дзеркала Можливостей». Він хоче показати нам, ким ми могли б бути, якби не обрали правду.

​— Дивися, Каелю... — Айлін заціпеніла перед одним із великих дзеркал.

​Там вони жили в маленькому будиночку біля моря. У них були діти, обличчя яких були чіткими й реальними. Там не було війни, не було Архіваріуса, не було провини. Це було життя, яке вони могли б мати, якби ніколи не виходили за межі «легенди». Це була найстрашніша пастка — пастка щастя, якого не було.

​— Це неправда! — Каель замахнувся мечем і вдарив по склу.

​Замість того, щоб розлетітися на друзки, дзеркало пішло колами, як вода. Голос Архіваріуса пролунав нізвідки, м'який і розважливий:

​— А що таке правда, мій хлопчику? Хіба це не те, у що ми віримо всім серцем? Я міг би дати вам це життя. Я міг би зробити цей відблиск реальністю. Ви обрали брудні шахти й ненависть натовпу замість любові, яку я виплекав для вас у цих кадрах. Хто з нас тепер монстр?

​Айлін відчула, як сльози печуть очі. Її психологічний опір слабшав. Образ дітей у дзеркалі був настільки яскравим, що вона майже відчула запах свіжого хліба та морської солі.

​— Ми обрали себе! — крикнула вона в порожнечу галереї. — Понівечених, злих, втомлених, але справжніх! Твоє щастя — це клітка, Архіваріусе!

​— Клітка, в якій не болить, — парирував голос. — Підніміться вище. Подивимося, чи витримає ваша «справжність» останнє випробування.

​Дзеркала навколо почали тріскатися самі собою. З кожної тріщини почав витікати не туман, а густе, чорне чорнило. Воно заливало підлогу, піднімаючись до їхніх кісточок. Воно було липким і важким, наче всі слова, коли-небудь написані про них, намагалися потягнути їх на дно.

​— Йдемо! — Каель підхопив Айлін, і вони кинулися вгору по сходах, що вели до самого шпиля Вежі.

​Нас було двоє. І ми тонули в океані чужих слів, намагаючись не забути власні імена.

Чорнило піднімалося вище, засмоктуючи чоботи, наче жива трясовина. Кожен крок вимагав надлюдських зусиль — так, ніби вони йшли проти течії часу. Дзеркала навколо продовжували вибухати, але тепер замість ідилічних картин вони показували хаос.

​— Ти бачиш? — прохрипів Каель, витягуючи Айлін на черговий проліт сходів. — Це не просто чорнило. Це пам’ять міста, яку він зливає сюди, щоб ми в ній захлинулися!

​В одному з уламків Айлін побачила обличчя жінки, яка щойно плюнула їм під ноги. В іншому — крик немовляти, якого забирають «Чисті». Це була не їхня провина, але Архіваріус робив її спільною. Психологія колективного гріха — ось була його остання барикада. Якщо вони не зможуть винести вагу чужого горя, вони просто зупиняться і дозволять чорній рідині поглинути себе.

​— Не зупиняйся! — Айлін майже кричала, відчуваючи, як липка темрява обтяжує її плащ. — Він хоче, щоб ми відчули себе винними за весь світ! Але ми лише люди, Каелю! Ми не можемо нести все!

​Вони вирвалися на верхній майданчик. Тут чорнило зупинилося, наче впираючись у невидимий поріг. Перед ними були масивні двері з білого дерева, інкрустовані людськими кістками. Без жодного звуку вони розчинилися, запрошуючи всередину.

​Кабінет на шпилі Вежі був наповнений світлом, але це було не сонячне світло. Це було холодне, фосфоресціююче сяйво тисяч сувоїв, що плавали в повітрі. Архіваріус не стояв біля каміна. Він сидів у центрі зали за круглим столом, на якому не було нічого, крім одного чистого аркуша та пера, зробленого з крила нічного птаха.

​Старий виглядав інакше. Він не був жалюгідним щуром, як на балконі. Тут, у серці своєї влади, він здавався величним і втомленим богом, який просто завершує довгу зміну.

​— Ви пройшли крізь дзеркала, — тихо сказав він, не піднімаючи голови. Його голос більше не лунав звідусіль — він був тут, реальний і старечий. — Ви відмовилися від раю. Ви обрали бруд і чужий біль. Вітаю. Тепер ви по-справжньому вільні. Але що ви робитимете з цією свободою?

​Каель зробив крок уперед, піднімаючи меч. Його лезо було заляпане чорнилом і кров’ю.

— Ми вб’ємо тебе. Це єдиний логічний фінал.

​— Логічний? — Архіваріус підняв на нього очі, і в них спалахнув такий гострий інтелект, що Каель мимоволі зупинився. — Вбити мене — це найпростіший рядок, який ви можете написати. Але подивіться на цей аркуш.