РОЗДІЛ 9. Похмілля реальності

Повітря в шахті змінилося. Разом із фіолетовим туманом зникла та дивна, підступна легкість, що підтримувала сили. Тепер кожен рух відгукувався втомою, а кожен подих здавався важким, наче легені наповнювалися свинцем.

​Коли Каель та Айлін вийшли з глибин Сліпих штолень, люди Мартіна відступили. Вони стояли з факелами в руках, і в їхніх очах не було радості від перемоги. Був лише розгублений, майже дитячий страх. Без марева, що роками пом’якшувало кути їхнього життя, реальність шахти стала нестерпно брутальною: холодною, вологою і безнадійною.

​— Ви зробили це... — Мартін підійшов до них, його єдине око бігало, не знаходячи опори. — Туман розвіявся. Я бачу кожну тріщину на стелі. Я бачу, які ми всі брудні й поламані.

​Він глянув на свої руки, що тремтіли. Психологія залежності виявилася сильнішою за прагнення свободи. Для цих людей туман був не просто брехнею, він був анестезією.

​— Ви вбили нашу надію, — раптом вигукнув чоловік із натовпу, кидаючи камінь у стіну. — Раніше я пам'ятав, що я воїн. Тепер я пам'ятаю лише, як мої діти плакали, коли мене забирали «Чисті»! Навіщо мені цей біль?!

​Натовп загудів. Це був не той гул, що на площі — це було скиглення пораненого звіра. Розкол стався миттєво. Люди почали ділитися на тих, хто стискав зуби від болючої правди, і тих, хто вже готовий був бігти назад до Елтарґета, щоб виблагати у Архіваріуса нову порцію забуття.

​— Дивись, Айлін, — Каель тихо поклав руку на ефес, але не вихопив меч. Його обличчя в нерівному світлі смолоскипів здавалося постарілим на роки. — Ми вивели їх із лабіринту, але вони сумують за його стінами. Бо стіни давали їм відчуття напрямку.

​Айлін зробила крок уперед. Вона відчувала ту саму нудоту від спогадів, що накочувалися хвилями, але вона не дозволила собі здригнутися.

​— Ви хочете назад?! — її голос розколов тишу штольні, як удар молота. — Ви хочете знову стати літерами в книзі, яку пишуть кров’ю ваших рідних? Правда не обіцяла вам щастя. Вона обіцяла вам лише те, що ви будете господарями свого болю!

​Вона вказала на вихід, де за барикадою з каміння панувала тиша.

​— Архіваріус послав «Чистих», бо він боїться вас більше, ніж ми боїмося його. Якщо ви підете зараз — ви підтвердите, що ви лише тіні. Якщо залишитеся — ми знайдемо спосіб жити з цим. Разом.

​Мартін подивився на неї, потім на Каеля. Він побачив двох людей, які знищили власну досконалість заради цього бруду. Його обличчя закам'яніло, і він повільно кивнув.

​— Хто хоче бути рабом — вихід там, — він махнув рукою в бік завалу. — Але варта не буде вас годувати. Вона вас викреслить. Інші — збирайте рештки їжі. Ми йдемо до вентиляційних шахт. Треба вийти на поверхню раніше, ніж Архіваріус зрозуміє, що туман розвіявся і в самому місті.

​Близько десяти людей мовчки відійшли в тінь — вони обрали забуття. Решта, близько тридцяти, залишилися з героями. Це була невелика армія, але це була армія тих, хто нарешті прокинувся.

​Каель підійшов до Айлін. Його пальці ледь торкнулися її руки.

— Нас стало більше, — прошепотів він. — Але вага стала нестерпною.

​— Ми несемо її разом, — відповіла вона.

​Вони рушили вгору, назустріч новому світові, де сонце більше не буде лагідним, а ніч — спокійною. Позаду, в глибині шахт, розбита чорнильниця продовжувала стікати на каміння, позначаючи кінець епохи ілюзій.

Шлях вгору був повільним. Без фіолетового марева кожен крок давався важко, ноги наче налилися свинцем. Але це був справжній біль, і він дивним чином приносив заспокоєння.

​Коли вони досягли проміжного ярусу, Мартін зупинив групу. Попереду, крізь щілини у старій кладці вентиляційної шахти, пробивалося не сонячне світло, а дивне сіре мерехтіння.

​— Зачекайте, — прошепотів Каель, випереджаючи групу. Його рука звично стисла руків'я меча, але тепер це був рух не героя з легенди, а втомленої людини, що захищає свій дім. — Ви чуєте?

​Айлін прислухалася. Згори долинав звук, який неможливо було сплутати ні з чим іншим: це був гул розлюченого моря, але замість води шуміли тисячі людських голосів. Гуркіт, дзвони, тріск полум'я і крики, що зривалися на хрип.

​Вона припала оком до щілини. Елтарґет, який колись здавався ідеальним малюнком у книзі Архіваріуса, тепер нагадував розтривожений мурашник. Над містом підіймалися стовпи чорного диму — справжнього, густого диму від палаючих домівок, а не ефемерних випарів туману.

​— Туман розвіявся і там, — прошепотіла Айлін, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. — Ми розбили кришталеву чорнильницю тут, у підземеллі, але відлуння розбило дзеркала в усьому місті.

​— Психологія масового прозріння — це завжди різня, — Мартін підійшов ближче, його єдине око невідривно дивилося на пожежі. — Вони згадали все одночасно. Кожну крадіжку, кожну зраду, кожне вбивство, яке Архіваріус прикрив золотим серпанком. Тепер вони не просто воюють із вартою. Вони воюють із сусідами.

​Каель обернувся до своїх людей. Їх було небагато — тридцять душ проти хаосу цілого міста.

​— Архіваріус зараз найбільш вразливий, — сказав він, і в його голосі прозвучала сталь. — Він зачиниться у Вежі Хронік. Він намагатиметься написати нове закляття, нову брехню, щоб знову приспати їх. Якщо ми не зупинимо його сьогодні, завтра він знайде спосіб перетворити цей біль на ще страшнішу покору.

​Айлін подивилася на свої руки. Вони більше не тремтіли.

​— Ми не можемо просто втихомирити натовп, — додала вона, дивлячись на Каеля. — Ми маємо стати тим центром, навколо якого зберуться ті, хто не хоче вбивати. Ми — єдині, хто знає, що цей біль мине, якщо його прийняти.

​— Ти готова бути їхнім щитом знову? — запитав Каель. — Але цього разу — справжнім? Без магії, яка відбиває стріли? Тільки ти і твоя воля?

​— Я обрала правду, Каелю. А правда вимагає дії.

​Вони почали вибиратися на поверхню крізь заіржавілу решітку старого колектора. Повітря на вулиці було просякнуте гаром і залізом. Місто, яке вони колись захищали як ікони, тепер зустріло їх як своїх справжніх дітей — замурзаних, поранених і вільних.