РОЗДІЛ 8. Стерильна сталь

Темрява в тунелях шахти перестала бути прихистком. Тепер вона дихала ритмічно, холодно, без жодного зайвого звуку. «Чисті» не вигукували бойових кличів, не брязкали обладунками заради залякування. Вони рухалися як злагоджений механізм — тіні в білих плащах, що здавалися плямами молока в густому дьогті підземелля.

​— Не дивіться їм в очі! — крикнув Мартін, відступаючи вглиб, де люди вже хапалися за кайла та важкі молоти. — Там нікого немає! Тільки чорнило Архіваріуса!

​Каель стояв попереду. Його постать перекривала вузький прохід. Він знав цю тактику — він сам колись розробляв її для елітних загонів. Затиснути ворога в тісноті, де чисельність не має значення, а вирішує лише довжина клинка і швидкість реакції. Але тепер він був по інший бік своєї ж геніальності.

​— Айлін, тримай лівий фланг! — скомандував він. — Вони підуть парами. Один відволікає, інший б'є під дих.

​Перший «Чистий» виринув із мороку миттєво. Його маска була ідеально гладкою, без жодного виразу, лише вузькі прорізи для очей. Каель зустрів удар його короткого меча своїм важким клинком. Сталь заспівала нестерпно високу ноту.

​Психологія цього бою була жахливою: Каель бився з відображенням своєї колишньої сліпоти. Кожен випад противника був ідеальним, позбавленим страху чи ненависті. Це не була битва людей — це була битва людини проти інструмента.

​Айлін відчула, як її ніж ковзнув по обладунку другого нападника. Вона розвернулася, уникаючи смертельного удару, і вперше заглянула в ті самі прорізи маски. Там справді не було нічого. Тільки порожнеча. Стерильна, вимита від спогадів свідомість, яка не знала ні жалю, ні сумніву.

​— Вони... вони не живі! — видихнула вона, відштовхуючи ворога ногою. — У них немає серцебиття, Каелю!

​— У них немає історії! — відгукнувся той, відбиваючи чергову атаку. — Вони — те, що Архіваріус хотів зробити з нас. Ідеальні вбивці без минулого!

​Один із «Чистих» прорвався крізь захист і замахнувся на Мартіна. Айлін не встигала. Вона діяла на інстинктах, які не були прописані в її «геройській» пам'яті. Вона схопила з землі важкий шматок кременю і з усієї сили жбурнула його в голову нападника. Шолом тріснув, і «Чистий» повалився на коліна. З-під розбитої маски не потекла кров — лише якась сіра, в'язка рідина.

​— Чорнило... — прошепотіла вона, відчуваючи, як до горла підкочується нудота. — Він створив їх із самої брехні.

​Бій перетворився на м'ясорубку в тісноті. Каель рубав зі злобою, якої раніше не відчував. Це була лють на те, що його таланти використали для створення таких потвор. Він був архітектором цих вбивць, і тепер він мав стати їхнім могильником.

​Раптом тунель здригнувся. Глибоко внизу почувся гуркіт — це люди Мартіна підірвали одну з опорних балок, щоб відрізати основну групу нападників. Камені посипалися зі склепіння.

​— Назад! Усі в дальні галереї! — закричав Каель, хапаючи Айлін за руку.

​Вони бігли крізь пил і гуркіт, а за ними, не звертаючи уваги на каменепад, продовжували йти тіні в білому. Для «Чистих» смерть не була кінцем — вони просто припиняли функціонувати, коли ламався їхній фізичний носій.

​Коли пил влігся, прохід виявився повністю завалений. У запалій тиші було чути лише важке дихання вцілілих і тихий шелест обсипаної породи.

​— Ми замуровані, — констатував Мартін, витираючи обличчя. — Позаду — кілометри порожніх штолень. Попереду — «Чисті», які будуть копати, поки не дістануться до нас.

​Айлін опустилася на землю. Її руки тремтіли. Вона подивилася на свої пальці, забруднені сірим чорнилом ворога.

​— Нас двоє, Каелю, — сказала вона, дивлячись у темряву глибин. — І здається, тепер нам доведеться йти ще глибше. Туди, куди навіть Архіваріус боявся зазирнути.

​Каель вклав меч у піхви.

— У нас немає вибору. Правда завжди веде вниз, перед тим як вивести на світло.

Склепіння шахти продовжувало здригатися, немов жива істота, що страждає від лихоманки. Пил осідав на волосся Айлін сірою сивиною, а повітря ставало солодкуватим і застояним. Мартін та його люди почали розбирати завали, але Каель стояв нерухомо, прислухаючись до чогось, що звучало за межами людського слуху.

​— Вони не копають, — раптом промовив він.

​— Хто? — Мартін зупинився, витираючи піт з лоба.

​— «Чисті». Я не чую скреготу сталі об камінь. Вони просто стоять там, по той бік завалу. Чекають, поки у нас закінчиться кисень. Це психологія механізму, Мартіне: їм не потрібно поспішати. Час — це їхній союзник, бо у них немає страху смерті.

​Айлін підвелася, відчуваючи, як оніміння в ногах змінюється крижаним спокоєм. Вона підійшла до далекої стіни штольні, де каміння здавалося вологішим, ніж усюди. Там, у глибокій тріщині, пульсувало ледь помітне фіолетове світло.

​— Ми не будемо чекати, — сказала вона, вказуючи на розлом. — Мартіне, куди веде цей хід? У твоїх картах було щось про нижні яруси?

​Старий підійшов, примруживши своє єдине око. Його обличчя витягнулося від жаху.

​— Це... це Сліпі штольні. Архіваріус запечатав їх ще до того, як ви з Каелем з'явилися в Елтарґеті. Казали, що там знайшли коріння туману. Тієї самої речовини, з якої він варить своє чорнило для забуття.

​— Коріння туману, — повторив Каель, підходячи до Айлін. Він простягнув руку до тріщини, і фіолетове сяйво відбилося в його зіницях, зробивши їх схожими на два бездонні озера. — Ось де він бере силу для своїх казок. Це не магія. Це отрута землі.

​Психологія Архіваріуса нарешті стала зрозумілою: він не просто стирав пам'ять, він замінював її випарами цього підземелля. Місто жило в колективному галюцинозі, а вони з Айлін були головними акторами в цій виставі, підживлюваними самим серцем темряви.

​— Якщо ми підемо туди, ми можемо ніколи не повернутися до світла, — голос Каеля здригнувся. — Ця речовина... вона витягує на поверхню все, що ти намагаєшся сховати. Навіть те, про що ми вже встигли забути вдруге.

​— Нас двоє, — Айлін взяла його за руку, і її пальці були твердими. — І ми вже бачили найгірше в собі. Що ще може нам показати цей туман?