РОЗДІЛ 7. Поза межею

Ранок застав їх у гущавині старого лісу, де сосни стояли так щільно, що сонячне світло пробивалося крізь хвою лише тонкими, болючими голками. Дощ ущух, залишивши по собі важкий запах вологої землі та прілого листя.

​Каель розвів невелике багаття в заглибині між корінням велетенського дуба. Дим був сизим і майже невидимим — він знав, як ховатися. Це вміння, колись відточене в «героїчних» розвідках, тепер служило його виживанню як вигнанця.

​Айлін сиділа навпроти, загорнувшись у залишки плаща. Її сон, перерваний візитом Третьої, залишив по собі гіркий присмак на язиці. Вона дивилася на вогонь, і в її очах відбивалися не іскри, а той самий холодний розрахунок, який вона відчула в кабінеті Архіваріуса.

​— Вона приходила до тебе? — раптом запитала вона, не піднімаючи голови.

​Каель завмер із ножем у руці, яким стругав суху гілку. Він не запитав «хто». Він лише повільно кивнув. Його обличчя, очищене дощем від бруду, але посічене новими зморшками втоми, здавалося витесаним із сірого каменю.

​— Вона каже, що ми — лише слова, — голос Каеля був глухим. — Що без її «редактури» ми розпадемося на попіл. Вона намагалася переконати мене, що моя провина — це лише «невдалий зворот сюжету», який ще можна виправити, якщо я повернуся і схилю коліно.

​— І що ти відповів?

​Каель нарешті підняв погляд.

— Я відповів, що краще бути попелом, який розвіє справжній вітер, ніж золотою статуєю в чиїйсь хворій уяві.

​Він відклав ніж і підсунувся ближче. Відстань між ними, яка раніше була заповнена магією та обожнюванням, тепер була порожньою. Це була чесна порожнеча, в якій не було де сховатися. Психологія їхніх стосунків змінилася: вони більше не були «рятівником і врятованою». Вони були двома солдатами, які дезертирували з власної долі.

​— Айлін, — він торкнувся її коліна. — Те, що вона сказала... про завтрашній день. Вона права в одному: місто нас не пробачить. Люди, яких ми «визволили», тепер полюватимуть на нас із більшим запалом, ніж на монстрів із туману. Бо монстри — це казка, а ми — їхнє власне відображення.

​— Нехай полюють, — Айлін нарешті подивилася йому в очі. — Я не обрала темряву. Я обрала правду. І якщо ця правда означає, що ми будемо останніми людьми в цьому проклятому краї — нехай буде так.

​Раптом ліс навколо них замовк. Птахи припинили свій ранішній щебет. З глибини хащі почувся хрускіт сухої гілки. Каель миттєво був на ногах, рука звично лягла на ефес, але він не вихопив меч. Він чекав.

​З-за дерев з'явився Мартін. Він був не один. За його спиною стояло ще кілька людей — стомлених, обідраних, із тими самими «неправильними» обличчями, які не вписувалися в ілюстрації Архіваріуса.

​— Ви думали, що зможете просто піти? — Мартін сплюнув під ноги. — Ви випустили правду з клітки, «герої». Тепер ви відповідальні за те, що вона почне гризти.

​— Ми нікому нічого не винні, — відрізала Айлін, підводячись.

​— Помиляєтеся, — Мартін підійшов до вогню. Його єдине око горіло фанатичним вогнем. — Ви вбили нашу солодку брехню. Тепер ви мусите навчити нас жити в цій гіркій реальності. Бо інакше ми просто переб'ємо одне одного до заходу сонця.

​Айлін глянула на Каеля. Нас було двоє. І тепер цього було занадто мало, щоб просто зникнути. Світ, який вони зруйнували, вимагав, щоб вони побудували щось на його руїнах.

Каель подивився на Мартіна, потім на людей, що стояли за його спиною. У їхніх поглядах не було надії — лише голодне очікування. Вони не шукали нових ідолів; вони шукали тих, хто вже пройшов крізь пекло і знає, як у ньому не згоріти.

​— Навчати жити? — Каель коротко, болюче засміявся. — Ми самі щойно почали дихати без чорнила на легенях, Мартіне. Ми не знаємо, як вести людей у світі, де немає пророцтв.

​— Саме тому ви нам і потрібні, — Мартін зробив крок ближче, ігноруючи меч Каеля. — Ті, хто вірив у пророцтва, зараз на площі гризуть горлянки сусідам. Їм страшно. А ці, — він кивнув на своїх супутників, — вони вже давно звикли до страху. Вони хочуть знати, як бути монстрами, які залишаються людьми.

​Айлін відчула, як її попередня рішучість — піти, зникнути, бути лише з Каелем — починає тріщати. Психологія вільної людини виявилася набагато складнішою, ніж вона думала. Свобода була не втечею; свобода була здатністю обирати свою в’язницю. І зараз ліс навколо них ставав цією новою в’язницею відповідальності.

​Вона підійшла до Каеля і поклала руку йому на передпліччя. Він був напружений, як натягнута тятива.

​— Каелю, — тихо промовила вона. — Ми не можемо просто піти. Якщо ми залишимо їх зараз, то Архіваріус виграє. Він скаже, що правда вбиває, а свобода веде до хаосу. Він напише, що ми кинули їх у темряві.

​Каель подивився на неї. У його погляді була втома, глибину якої важко виміряти словами.

— Ти справді хочеш знову вдягнути це ярмо, Айлін? Тільки тепер без золота на латах?

​— Я хочу, щоб наш вибір мав сенс, — вона розвернулася до Мартіна. — Ми не будемо вашими героями. Ми не будемо вашими королями. Ми будемо лише тими, хто тримає вогонь, поки ви вчитеся бачити в темряві.

​Мартін схилив голову — не в поклоні, а в знак визнання сили.

​— Цього достатньо, — сказав він. — З боку Елтарґета йдуть загони варти. Архіваріус оголосив нагороду за ваші голови. Він називає це «Очищенням історії». Нам треба йти глибше в гори. Там є старі шахти, про які він забув згадати у своїх книгах.

​Айлін востаннє глянула на багаття. Попіл від нього змішувався з туманом, що знову почав підніматися з низин. «Я не обрала темряву. Я обрала правду», — ці слова з її сну тепер звучали не як фінал, а як присяга.

​Вони рушили вглиб лісу. Каель ішов останнім, постійно озираючись, затираючи сліди. Тепер їх було не двоє. Але в цьому новому, нескінченно важчому «ми» Айлін раптом відчула таку силу, якої ніколи не давало жодне сяйво магічного меча.

​Це була сила поламаних, але живих.

Шлях до шахт виявився довшим, ніж обіцяв Мартін. Кожен крок віддавався у скронях Айлін пульсуючим болем. Психологія натовпу, від якого вони щойно втекли, продовжувала тиснути на неї: вона все ще відчувала на спині ті липкі, ненависні погляди містян.