РОЗДІЛ 6. Попіл на язиці

Балкон замку висів над центральною площею, наче ешафот. Гроза вгорі досягла свого піку; блискавки розривали небо на синюшні шматки, на мить вихоплюючи з темряви тисячі облич унизу. Люди не розійшлися. Вони чекали, мокрі та злі, затиснуті між страхом перед правдою та звичкою коритися.

​Каель штовхнув Архіваріуса вперед. Старий перечепився об поріг і вхопився за кам’яні перила. Його біле волосся прилипло до черепа, роблячи його схожим на облізлого щура, якого витягли з каналізації. Без свого кабінету, без запаху дорогого пергаменту та захисту варти він здавався жалюгідним.

​— Говори, — коротко кинув Каель. Він стояв у тіні дверного отвору, стискаючи руків'я меча так, що шкіра на кісточках пальців побіліла.

​Архіваріус обернувся, і на його губах проступила кривава посмішка.

— Ви хочете правди? — прошипів він, дивлячись на Айлін. — Що ж, ви її отримаєте. Але правда — це не ліки. Це кислота.

​Він випрямився, наче в останньому пориві акторської гри, і підняв руки до народу.

— Люди Елтарґета! — його голос, підсилений архітектурною акустикою площі, прокотився над натовпом. — Ви бачите своїх героїв? Подивіться на них! Вони прийшли не рятувати вас. Вони прийшли вбити ваші сни!

​Айлін зробила крок вперед, на саме світло блискавок. Вона не намагалася виглядати величною. Її обладунок був побитий, плащ посічений, а на щоці все ще темніла смуга бруду.

​— Ми прийшли повернути вам ваші імена! — крикнула вона. — Ті імена, які він викреслив, щоб ви не пам’ятали, як він забирав ваші землі та ваших дітей!

​Натовп хитнувся. Почулися вигуки — поодинокі, непевні.

​— Вона бреше! — Архіваріус раптом різко розвернувся до Каеля. — Скажи їм, Каелю! Скажи, як ти насолоджувався вогнем! Пам'ятаєш той ранок у долині? Пам'ятаєш, як вона дивилася на тебе крізь полум'я свого будинку, а ти... ти вже тоді кохав її, чи не так? Саме тому ти попросив мене стерти їй пам'ять! Не заради миру! Заради того, щоб вона не плюнула тобі в обличчя, коли ти цілуватимеш її вранці!

​Каель завмер. Кожне слово старого було як удар милосердя — повільний, точний, розрахований на те, щоб розірвати той останній зв'язок, що тримав їх разом. Психологія Архіваріуса була бездоганною: він знав, що найстрашніший ворог для героя — не натовп, а сумнів у очах коханої людини.

​Айлін відчула, як світ навколо неї знову починає хитатися. Вона подивилася на Каеля. Він не заперечував. Його очі були заплющені, а дихання стало важким, наче він знову намагався винести когось із пожежі.

​— Це правда? — тихо запитала вона. Гуркіт грому на мить затих, роблячи її шепіт нестерпно гучним. — Ти попросив про забуття для мене... щоб я не знала, хто ти?

​Каель розплющив очі. У них не було виправдань. Тільки випалена вщент чесність.

— Так, — відповів він. — Я був боягузом, Айлін. Я не зміг винести твого погляду. Я хотів бути твоїм героєм, бо знав, що бути твоїм чоловіком я не маю права.

​Архіваріус тріумфально розсміявся.

— Бачите? — крикнув він людям. — Ваша любов — це угода з катом! Ваша надія — це примха вбивці!

​У цей момент з натовпу полетів перший камінь. Він вдарився об перила поруч із Архіваріусом. Потім другий. Люди почали кричати, але це не був крик підтримки. Це був крик люті натовпу, якому зруйнували останню ікону.

​— Нас було двоє, — прошепотіла Айлін, дивлячись, як варта починає пробиватися крізь людей, щоб схопити їх. — Але, здається, ми залишилися зовсім одні.

Каміння летіло вже не тільки в Архіваріуса, а й у них. Натовп внизу перетворився на розлючену багатолику гідру, яка прагнула крові тих, хто посмів виявитися справжніми. Для людей правда була занадто гострою — вона не визволяла, вона різала по живому, вимагаючи визнати, що останні десять років їхнього спокою були куплені ціною чужого болю.

​Каель не закривався руками. Він стояв під градом образ і каміння, дивлячись на Айлін. Його обличчя було вогким від дощу, а очі — порожніми. Він чекав її вироку. Камінь розсік йому лоба, і тонка цівка крові змішалася з дощовою водою, стікаючи по щоці.

​— То добий мене, — прошепотів він, і хоч навколо ревів натовп, Айлін почула кожне слово. — Якщо це принесе тобі мир, Айлін... якщо це те, що має зробити герой... зроби це зараз.

​Архіваріус, відчувши момент, позадкував до дверей, намагаючись зникнути в тіні кабінету, поки герої нищили одне одного. Він уже переміг. Навіть якщо він помре сьогодні, він залишить після себе двох розбитих людей і місто, що захлинулося в ненависті.

​Айлін повільно підняла ніж. Метал блиснув у світлі чергової блискавки. Вона зробила крок до Каеля. Натовп внизу затих на мить, передчуваючи криваву розв'язку — останній акт трагедії, який так добре вписувався в їхнє уявлення про «справедливість».

​Вона піднесла лезо до його горла. Каель навіть не кліпнув. Він лише злегка подався вперед, полегшуючи їй завдання.

​Але замість удару Айлін різко розвернулася. Її ніж пролетів повз голову Каеля і встромився в дубову раму дверей за міліметр від обличчя Архіваріуса, який уже збирався зачинити їх зсередини.

​— Ти хотів, щоб ми стали твоїми монстрами, — голос Айлін був холодним і чистим, як сталь. — Ти хотів, щоб ми вбили одне одного на втіху цьому натовпу, щоб ти міг написати про це чергову повчальну главу. Але ти помилився в одному.

​Вона підійшла до Каеля і, не дивлячись на нього, міцно взяла його за руку. Її пальці переплелися з його — закривавленими, тремтячими, але живими.

​— Ти стер мені пам’ять, щоб я тебе не ненавиділа, — сказала вона, нарешті глянувши в очі Каелю. — Але ти забув, що я покохала тебе не за твої подвиги. Я покохала тебе за те, як ти дивився на мене в тому тумані, коли ми не мали нічого, крім болю. І якщо ти монстр... то я теж.

​Вона обернулася до натовпу, що знову почав ревіти.

​— Дивіться! — крикнула вона, піднімаючи їхні зчеплені руки вгору. — Це ваша правда! Ми не святі! Ми — те, що ви створили своїм мовчанням! Ми — ваше дзеркало! Якщо ми вбивці, то ви — наші замовники!