РОЗДІЛ 5. Гниль під позолотою

Нижнє місто зустріло їх запахом сирої цвілі та пригніченим шепотом. Тут, у лабіринтах кривих провулків, де дахи будинків ледь не торкалися один одного, дощ не вмивав бруківку — він перетворював її на слизьке місиво з бруду та забутих надій.

​Вони знайшли притулок у підвалі занедбаної гарбарні. Повітря було важким від запаху оцту та старої шкіри, але це був справжній запах. Не той стерильний аромат пахощів, що панував у замкових залах.

​Каель сидів на перекинутому чані, втупившись у єдину свічку, що плакала воском на зазубрений стіл. Його руки все ще тремтіли. Він повільно розв’язував ремені наплічників, і кожен шматок металу, що падав на підлогу, відгукувався в тиші важким «дзинь», наче він знімав із себе не обладунок, а шкіру.

​— Ти бачила їхні обличчя, Айлін? — його голос був схожий на шелест піску. — Вони не просто нас боялися. Вони нас зневажали за те, що ми виявилися живими.

​Він нарешті скинув нагрудник. Під ним була просякла потом і дощем сорочка, що прилипла до тіла, оголюючи гостроту його лопаток. На ілюстраціях він завжди був втіленням міці. Тут, у напівтемряві підвалу, він здавався поламаним інструментом, який викинули за непотрібністю.

​— Люди люблять легенди, бо легенди не мають вибору, — Айлін підійшла до нього, тримаючи в руках шматок сухої тканини. — Камінний герой не передумає. Він не зрадить. Він не змусить тебе згадувати, як ти сам мовчав, коли палили сусідню хату.

​Вона почала витирати його мокре волосся. Каель здригнувся від її дотику, наче від удару. Він різко перехопив її зап’ястя. Його пальці були крижаними, а в очах, що відбивали вогонь свічки, було стільки болю, що Айлін на мить перехопило подих.

​— А ти? — прошепотів він. — Як ти можеш торкатися мене після того, як згадала, що я зробив? Я — вогонь, Айлін. Я той вогонь, що забрав у тебе все. Нас не двоє. Нас троє: ти, я і попіл твого минулого між нами.

​Вона не відвела руки. Навпаки — вона нахилилася ближче, так, що їхні лоби майже зіткнулися. У цьому просторі між ними не залишилося місця для магії чи пророцтв. Тільки гаряче дихання і пульс, що бився в її зап’ясті під його пальцями.

​— Моє минуле і так було попелом, Каелю. Просто я називала його «золотим пилом», бо так було легше дихати. Ти не приніс мені зло. Ти просто допоміг мені перестати вірити у солодку отруту Архіваріуса.

​Вона вивільнила руку і м’яко провела пальцями по його щоці, зачіпаючи шрам під оком.

​— Психологія раба — вірити в ідеального господаря. Психологія вільної людини — знати, що її рятівник так само стікає кров’ю.

​З темного кута підвалу почувся шурхіт. Каель миттєво потягнувся до ножа, але Айлін зупинила його жестом. З тіні вийшов чоловік — сухорлявий, із пов’язкою на одному оці, одягнений у лахміття, що колись було формою міської сторожі.

​— Ви запізнилися на десять років, «герої», — промовив незнайомець, і в його голосі не було пошани. Тільки втома та жовч. — Ми тут, у гнилі, вже давно знаємо, хто ви такі. Ми бачили, як Архіваріус правив ваші подвиги кров’ю тих, хто відмовлявся забувати.

​Він плюнув на підлогу і підійшов до світла.

​— Мене звати Мартін. І я той, кого ви мали вбити під Чорними Скелями, але забули перевірити, чи я ще дихаю. Ласкаво просимо додому, монстри. Тепер ми будемо вчитися жити без казок.

Мартін кинув на стіл стару, засалену течку з пергаментами. Звук був сухим, як тріскіт зламаного хребта. Каель здригнувся, але не відвів погляду.

​— Читайте, — кинув одноокий, примружившись. — Це не ті казки, що Архіваріус виводив каліграфією на замовлення замку. Тут кожна літера пахне залізом і вогкістю підземель.

​Айлін повільно потягнулася до паперів. Її пальці, звиклі до ефеса, тепер здавалися їй чужими — занадто тонкими для тієї правди, що лежала перед нею. Вона розгорнула перший аркуш. Це був не список подвигів. Це був перелік майна, конфіскованого після «визволення» її рідного селища. Проти кожної назви стояла позначка: «Власника ліквідовано при спробі опору».

​Нижче, іншим почерком, було дописано: «Виконавець: загін К. Тіні не залишено».

​К. Каель.

​Вона відчула, як стіни підвалу починають повільно зсуватися, стискаючи її в лещата. Повітря стало густим, як кисіль. Айлін глянула на Каеля. Він не дивився в папери. Він дивився на свої руки, що лежали на колінах — бліді, побиті, але в її очах вони вмить вкрилися червоною машкарою, яку не змиє жоден дощ.

​— Ти знав? — прошепотіла вона. — Не те, що туман приховував... Ти знав, що це було не випадково? Що це був наказ?

​Каель повільно підняв голову. Його обличчя було маскою з каменю, але в очах відбивалася така безодня, що Айлін стало холодно.

​— Я знав, що я воїн, Айлін. Я знав, що виконую волю Елтарґета. Але Архіваріус... він зробив так, щоб я вірив: я випалюю заразу, а не життя. Він дав мені пророцтво як щит, за яким я ховався від власної совісті.

​— А тепер щита немає, — перебив Мартін, вихопивши з-за пазухи пляшку з чимось міцним і зробивши ковток. — Тепер є тільки ти, вона і гола правда посеред гнилого міста. Люди нагорі вже почали гризтися. Коли ідол падає, він завжди чавить тих, хто стояв занадто близько.

​Мартін підійшов до Каеля і нахилився до самого його вуха.

​— Твоя варта вже шукає вас. Не щоб вклонитися. А щоб прибрати свідків того, як створювалася їхня «чиста» історія. Архіваріус не залишає помилок у своїх книгах. А ви тепер — його найбільша помилка.

​Каель різко підвівся. Важкий чан, на якому він сидів, перекинувся з гуркотом.

​— Нас двоє, — сказав він, дивлячись прямо на Мартіна, але звертаючись до Айлін. — І якщо ми монстри, які вижили, то ми хоча б будемо монстрами, які знають своїх ляльководів.

​Він простягнув руку Айлін. У цьому жесті більше не було надії на прощення. Тільки темна, люта рішучість піти до кінця.

​— Ти підеш зі мною? — запитав він. — Не в замок. Не в легенду. В саму глотку того звіра, який нас виховав?

​Айлін подивилася на розкидані папери, на закривавлене минуле, яке вони щойно розкопали. А потім вклала свою долоню в його.