РОЗДІЛ 4. Місто скляних масок

Брама Елтарґета зустріла їх не скрипом іржавих петель, а гробовою, ватяною тишею. Місто, яке на ілюстраціях до першої книги завжди сяяло золотом і білим мармуром, тепер здавалося вицвілим полотном, що занадто довго пролежало на сонці.

​Вони йшли головною вулицею, і звук копит їхніх коней об бруківку здавався занадто гучним, майже непристойним. Люди виходили на ґанки. Вони завмирали, вдивляючись у постаті вершників, і Айлін відчувала, як їхні погляди впиваються в неї, наче тисячі дрібних голок.

​— Подивися на них, — тихо мовив Каель. Він не піднімав забрала, але вона й так знала, що його очі зараз — це два вуглики в попелястому обличчі. — Вони чекають на диво. Вони чекають, що ми зараз знімемо шоломи, і туман розвіється сам собою.

​Айлін не відповіла. Вона дивилася на жінку, що стояла біля фонтана з порожнім глечиком. Жінка посміхалася — але ця посмішка була застиглою, штучною, наче приклеєною до обличчя. Усі вони тут, в Елтарґеті, все ще жили в тій солодкій брехні, яку Айлін і Каель щойно зруйнували у Вежі.

​— Вони не знають, що ми принесли не світло, а правду, — прошепотіла вона. — А правда — це холодна зброя.

​Вони зупинилися на центральній площі. Тут, біля підніжжя статуї Двох Героїв, збирався натовп. Айлін глянула на статую: ідеалізовані фігури з каменю, що тримаються за руки. На обкладинках їх малювали саме такими — непереможними, чистими, без жодної плями на совісті.

​А потім вона подивилася на Каеля. На його брудний плащ, на втомлені плечі, на шрам, що перетинав його долоню.

​— Каелю, зніми шолом, — раптом сказала вона.

​— Що? — він різко повернув до неї голову. — Вони побачать, що я... що я не той, кого вони чекають.

​— Саме так. Вони мають побачити людину, а не символ.

​Каель вагався лише мить. Його пальці, звичні до зброї, тепер тремтіли, коли він розстібав ремені. Коли шолом упав на каміння, по натовпу прокотився тихий, розчарований стогін. Перед ними стояв не сонячний бог війни. Перед ними стояв чоловік із заляганими очима, з небритим обличчям і поглядом, у якому було занадто багато людського болю.

​Айлін теж зіскочила з коня. Вона відчула, як важко вдаряється об стегно її Меч — той самий, що більше не сяяв.

​— Ми не принесли вам магії! — її голос розрізав тишу площі. — Ми прийшли сказати, що Долина не зникне, поки ви самі не захочете згадати ціну вашого спокою!

​Натовп хитнувся назад. Люди почали перезиратися. У їхніх очах замість надії почав проростати страх. Страх перед справжніми героями, які виявилися занадто схожими на них самих — такими ж поламаними й грішними.

​— Нас двоє! — Каель зробив крок до людей, простягаючи порожні руки. — І ми такі ж, як ви. Ми пам’ятаємо свою кров. Ми пам’ятаємо свої помилки. І якщо ви хочете вижити — ви теж мусите згадати!

​В ту ж мить небо над містом затягнуло чимось важким і сірим. Це не був туман. Це була перша справжня гроза за останні десять років. Перша хмара, яка не ховала, а збиралася вмити цей світ.

​Айлін взяла Каеля за руку. Їхні пальці переплелися — не для красивої картинки, а для того, щоб втримати одне одного на ногах.

​— Починається, — прошепотіла вона, коли перша важка крапля впала на її розпечену щоку.

Дощ посилився, перетворюючи пил на площі на брудні потоки. Люди не розходилися. Вони стояли, заціпенілі, дозволяючи воді заливати їхні очі, наче намагалися зрозуміти — чи це все ще частина того самого сну, чи нарешті жорстоке пробудження.

​Раптом натовп розступився. Повільно, майже механічно, вперед вийшов старий. Його вбрання колись було розкішним, але зараз золоте шиття на рукавах звисало брудними нитками. Це був Архіваріус міста — той, хто писав літописи та створював ті самі пророцтва, якими Айлін і Каель годували свій народ.

​Він зупинився перед ними, спираючись на костур. Його очі, підбиті старечою жовтизною, впилися в обличчя Каеля.

​— Ви повернулися... — голос старого був схожий на скрип сухого пергаменту. — Але де ваші німби? Де те сяйво, про яке я писав у кожному розділі нашої історії?

​Каель зробив крок назустріч, не звертаючи уваги на воду, що стікала по його обличчю.

​— Сяйво згоріло у Вежі Дзеркал, — відповів він. — Разом із твоєю брехнею, старче. Ми знаємо, що пророцтво було лише завісою, щоб сховати кров на наших руках.

​Архіваріус раптом тонко, по-пташиному засміявся.

​— Брехня? Ні, мій хлопчику. Це був порятунок! — він обвів рукою натовп, що мовчки спостерігав. — Подивіться на них. Вони були щасливі, поки вірили, що ви — боги. Вони спали спокійно, поки знали, що «Нас двоє — і цього достатньо», щоб зупинити будь-яке зло. А тепер... що ви їм дали? Дощ і сором?

​Айлін виступила вперед, стаючи поруч із Каелем. Вона відчула, як її Меч на стегні став неймовірно важким.

​— Ми дали їм шанс перестати бути декораціями у вашому театрі забуття, — сказала вона, і її голос пролунав над площею сильніше за грім. — Ви змусили нас забути наші імена, щоб ми стали вашою зброєю. Ви стерли наше минуле, щоб ми не бачили, як ви керуєте нашим теперішнім.

​— І що тепер? — Архіваріус тицьнув пальцем у бік Каеля. — Ти пам’ятаєш, як палав дім Айлін, хлопче? Ти пам’ятаєш, що це ти тримав смолоскип?

​На площі запала така тиша, що стало чути, як краплі дощу б’ються об кам’яні плити. Люди ахнули. Погляди, повні надії, миттєво змінилися на жах і огиду.

​Каель здригнувся, наче від удару батогом, але не відвів очей. Він подивився прямо на Айлін. Він чекав, що вона відсахнеться. Чекав, що вона піддасться цій новій хвилі ненависті, яку Архіваріус так майстерно підняв із глибин їхньої спільної травми.

​Але Айлін не поворухнулася. Вона лише міцніше стиснула його руку.

​— Ми це знаємо, — промовила вона, дивлячись на старого. — Ми це вже пережили у тумані. І якщо ви думаєте, що зможете знову роз’єднати нас цією правдою — ви запізнилися. Ми прийняли монстрів у собі. Чи готові ви прийняти монстрів у вас самих?

​Вона обернулася до людей.

​— Ви всі пам’ятаєте лише те, що вам дозволили пам’ятати! — крикнула вона. — Але дощ уже змиває маски. Дивіться одне на одного! Дивіться на своїх героїв! Ми — не ікони. Ми — ваші дзеркала!