РОЗДІЛ 3. Тіні на снігу

Туман за порогом вежі змінився. Тепер він не просто висів маревом, а перетворився на дрібну, колючу крихту, що нагадувала сніг, який ніколи не тане.

​Вони йшли мовчки. Айлін відчувала кожен крок як удар. Поруч ступав він — той самий герой, чиє обличчя прикрашало обкладинки літописів Елтарґета. Але тепер вона бачила не ідеал. Вона бачила Каеля.

​Саме так його звали насправді. Це ім'я випливло з глибин пам’яті разом із запахом гару. Каель. Людина, яка колись спалила її світ, а потім погодилася забути себе, щоб побудувати з нею новий.

​Він зупинився біля обриву. Вітер розвівав його важкий плащ, відкриваючи руків'я кинджалів. На ілюстраціях він завжди виглядав непохитним, але зараз Айлін бачила, як напружена його спина. Це була постать людини, яка чекає на удар у відповідь.

​— Нас малювали як «Крила Королівства», — раптом промовив Каель, не озираючись. — Пам’ятаєш ту першу обкладинку? Ми стояли плечем до плеча, дивилися в небо. Читачі писали, що ми — символ надії.

​Він гірко засміявся. Звук був сухим, наче хрускіт ламаних кісток.

​— Якби вони знали, що за хвилину до того «кадру» ми були готові вирвати одне одному серця. Ми не крила, Айлін. Ми — кайдани.

​Айлін підійшла ближче. Вона бачила його профіль — чіткий, шляхетний, саме такий, як на її малюнках. Але під цим шаром «героїчності» проступала людина, яку вона щойно почала пізнавати. Справжня. Поламана.

​— На обкладинках не малюють кров під нігтями, Каелю, — тихо сказала вона. — І не пишуть про те, як страшно прокидатися поруч із тим, хто пам’ятає твої найгірші гріхи.

​Вона зупинилася за крок від нього.

​— Подивися на мене. Не як на Щит. Не як на «героїню з книжки». Подивися на ту жінку, чий дім ти знищив.

​Каель повільно повернувся. Його очі, що раніше здавалися їй чистими, як небо над Долиною, тепер були повні темної, густої правди. У цьому погляді не було магії. Там був лише він — хлопець, який колись помилився і все життя намагався втекти від своєї тіні.

​— Я бачу тебе, Айлін, — його голос здригнувся. — І вперше за всі роки мені не хочеться тікати. Навіть якщо ти зараз витягнеш той ніж, який бачила в дзеркалі.

​Він простягнув руку — не щоб торкнутися, а просто щоб показати, що він тут.

​— Ми двоє героїв, які виявилися вбивцями. Світ чекає від нас порятунку, а ми не можемо врятувати навіть власні спогади.

​Він зробив крок назустріч, і в цьому русі було більше мужності, ніж у всіх його попередніх битвах. Він підставив своє обличчя під її погляд, дозволяючи їй бачити все: і шрами, і страх, і ту саму «брудну» любов, яка не знає прощення, але знає відданість.

​— Нас двоє, — повторив він, і цього разу це прозвучало як виклик самій Долині. — І якщо ми монстри — то ми монстри, які обрали одне одного.

​Туман навколо них завив, наче поранений звір. Попереду, крізь білу завісу, почали проступати постаті інших «героїв» — тих, хто не витримав правди й назавжди залишився в Долині безіменними тінями.

​Айлін відчула, як її Меч уперше за довгий час відгукнувся. Не світлом. Важким, пульсуючим теплом.

​Він знав свого господаря. І він знав, що сьогодні вони битимуться не за королівство. Вони битимуться за право залишитися разом у цьому пеклі.

Постаті в тумані не нападали. Вони просто стояли — нерухомі, напівпрозорі, вишикувані вздовж дороги, наче почесна варта на похороні. Це були воїни в таких же латах, як у Каеля, і дівчата з обличчями, що нагадували Айлін її власне.

​Тіні тих, хто не зміг. Ті, хто випив із чаші Хранителя і розпався на попіл, не витримавши ваги власної правди.

​— Вони дивляться на нас, — прошепотіла Айлін, відчуваючи, як холод від цих істот просочується крізь одяг.

​Каель зробив крок уперед, заступаючи її собою. Його рука звично лягла на ефес, але цього разу в русі не було театральності. Тільки чистий, тваринний захисний інстинкт. На ілюстраціях він завжди виглядав як лицар без страху, але зараз Айлін бачила, як здригаються його плечі.

​— Вони чекають, коли ми зламаємося, — відповів він. Його голос був тихим, але в цій тиші вежі він здався громом. — Чекають, коли ми відпустимо руки. Бо в цій Долині не може існувати двоє людей, які знають про одне одного все і... все ще не ненавидять.

​Одна з тіней відокремилася від марева. Це був юнак — майже хлопчик, із золотавим волоссям, що нагадувало Каеля в юності. Його очі були порожніми провалами.

​— Ти вбив мене, — прошелестіла тінь. Голос не йшов із вуст, він звучав прямо в голові Каеля. — Ти обміняв моє життя на її забуття. Ти пам’ятаєш, як я благав?

​Каель зблід так, що став майже одного кольору з туманом. Його пальці на ефесі розімкнулися.

​— Каелю, не слухай! — Айлін схопила його за лікоть, розвертаючи до себе. — Це туман! Він витягує з тебе провину, щоб ти став одним із них!

​— Але це правда, Айлін, — він подивився на неї очима, повними такої муки, від якої зазвичай божеволіють. — Я пам’ятаю його. Це був мій зброєносець. Я залишив його в тому палаці, що палав... щоб встигнути винести тебе. Я обміняв його життя на твою пам’ять.

​Він почав відступати. Тіні навколо заворушилися, відчувши солодкий смак його каяття.

​— Тоді обміняй і моє! — крикнула Айлін, перегороджуючи йому шлях. — Якщо ти хочеш здатися зараз, якщо ти хочеш стати цією сірою порожнечею — то забирай і мене. Бо я не буду «героїнею» в світі, де ти — тінь.

​Вона вихопила свій Меч. Він не засвітився золотим, як на обкладинці. Він спалахнув багряним, важким світлом — кольором реальної крові та живої люті.

​— Нас двоє! — її крик розірвав туман. — І ми не ідеальні! Ми вбивці, ми зрадники, ми егоїсти, які обрали одне одного замість цілого світу! Але ми — живі!

​Вона схопила Каеля за обличчя, змушуючи його дивитися тільки на неї.

​— Твій гріх — це мій гріх. Твоя провина — моя. Якщо ми йдемо в пекло, ми підемо туди разом, але не як ці німі привиди.

​Каель судомно вдихнув. Його погляд сфокусувався на її обличчі. Поступово жах почав витіснятися чимось іншим — твердим, як сталь, і гарячим, як гнів.