РОЗДІЛ 2. Сповідь тіней

Всередині вежа видалася ще більшою, ніж зовні. Темрява тут була густою, майже маслянистою, вона липла до обличчя і забивала легені пилом століть. Кожен крок відгукувався стогнанням старих східців, що спіраллю йшли вгору, гублячись у невидимій стелі.

​Айлін відчула, як пальці супутника тремтять у її руці. Вона стиснула їх міцніше.

​— Дивись, — прошепотіла вона.

​На стінах, куди падало слабке світло відчинених дверей, висіли дзеркала. Десятки, сотні дзеркал у потьмянілих рамах. Але вони не відбивали кімнату. В них рухалися тіні — уривки сцен, які здавалися знайомими й водночас нестерпно чужими.

​Айлін зупинилася перед одним із них. У глибині скла вона побачила себе. Вона сміялася, тримаючи в руках не Меч, а немовля, загорнуте в блакитну ковдру. Поруч стояв він, але його обличчя було розмитим, наче хтось навмисно стер його зі спогаду.

​— Цього не було, — її голос зірвався на хрип. — Я ніколи не тримала дитину. Моє життя — це війна. Мій обов’язок — Елтарґет.

​— А якщо це і є правда, яку в нас забрали? — він підійшов до іншого дзеркала. — Поглянь сюди.

​Там вони стояли на березі моря. Не було ні туману, ні пророцтв, ні ворогів. Просто двоє людей, яким достатньо одне одного, щоб бути щасливими. Без магії, без тягаря корони, без обов’язку рятувати світ.

​— Це пастка, — Айлін відвернулася від дзеркал, але їхній шепіт уже наповнював голову. — Туман хоче, щоб ми повірили у казку, якої не існує. Він хоче, щоб ми покинули справжній світ заради ілюзії.

​— А що, як ілюзією є саме наша війна? — він різко розвернув її до себе. — Що, як нас змусили забути наше справжнє життя, щоб зробити з нас інструменти для виконання пророцтва? Ти відчуваєш цей біль, Айлін? Це не біль від рани. Це біль від того, що ти нарешті бачиш те, що в тебе вкрали.

​З глибини вежі почувся шурхіт. З тіні вийшла постать, закутана в попелястий саван. У неї не було обличчя — лише два тьмяних вогники замість очей.

​— Вітаю тих, хто шукає ціну, — голос Хранителя забутих імен нагадував шелест сухого листя. — Ви прийшли за правдою? Чи за милосердним забуттям?

​Айлін мимоволі потягнулася до Меча, але руків’я залишилося холодним. Вона зрозуміла: тут сталь не допоможе. Тут єдиною зброєю є чесність, яка може спопелити обох.

​— Ми прийшли за своєю пам’яттю, — твердо відповіла вона.

​— Пам’ять — це отрута, — Хранитель повільно підняв руку, вказуючи на дзеркала. — Щоб згадати все, ви маєте віддати те, що маєте зараз. Свою віру одне в одного. Своє «достатньо». Ви готові дізнатися, ким ви були до того, як стали героями?

​Айлін відчула, як у грудях розростається холод. Вона подивилася на супутника. Тепер він здавався їй незнайомцем, чиє ім’я вона знала, але чию душу щойно почала відкривати.

​— Якщо ціна правди — наша любов, — прошепотіла вона, — то чи варто її знати?.

​Він не відповів. Але він не відпустив її руку.

Хранитель мовчав. Його порожні очниці випромінювали холод, від якого німіли кінчики пальців. Він чекав. Туман навколо них почав згущуватися, поглинаючи стіни, сходи, дзеркала, залишаючи лише їх двох і цю невагому постать у савані.

​— Ти просиш нас обрати між тим, хто ми є, і тим, ким ми могли б бути, — голос Айлін тремтів, але вона не опускала голови. — Але якщо ми не пам’ятаємо правди, то все наше життя — це вистава.

​— Кожна вистава має сценариста, — прошелестів Хранитель. — Ви впевнені, що хочете знати, хто написав ваш сценарій? Чи готові ви дізнатися, що ваш ворог — це не Долина, а те, що ви самі створили, аби втекти від болю?

​Хранитель простягнув руку до найближчого дзеркала. Скло пішло хвилями, ніби поверхня озера, в яку кинули камінь.

​— Подивися, Айлін. Це — справжній початок.

​Вона затамувала подих. У дзеркалі з’явилося обличчя жінки, неймовірно схожої на неї, але з очима, повними такої втоми, яку не вилікує жоден сон. Жінка тримала в руках розбитий кинджал. Поруч, на колінах, стояв чоловік. Він не був воїном. Він був просто людиною, яка втратила все.

​— Це не пророцтво зробило вас героями, — голос Хранителя став гучнішим, він бив прямо в мозок. — Це ваш відчай. Ви самі прийшли до Долини. Ви самі благали її стерти ваше минуле, бо воно було занадто кривавим. Ви обрали забуття, щоб мати змогу любити одне одного без вантажу провин.

​Айлін відчула, як світ навколо неї похитнувся. Вона озирнулася на свого супутника. Його обличчя було білим, як крейда. Він дивився на дзеркало з таким жахом, ніби там була його власна страта.

​— Ми... ми самі це зробили? — прошепотів він. Його рука, що стискала її долоню, раптом ослабла.

​— Ви створили цей світ, — Хранитель зробив крок ближче. Його тінь накрила їх обох. — Ви створили ворога, щоб мати причину боротися. Ви створили Меч, щоб мати на що спиратися. Але тепер туман виходить з-під контролю. Він більше не просто ховає ваше минуле. Він поглинає ваше теперішнє.

​Айлін дивилася на свої руки. Ті самі руки, якими вона вбивала ворогів, захищаючи «пророцтво». Невже вся її віра в обов’язок, вся її гордість за те, що вона — Щит Елтарґета, була лише декорацією? Брехнею, яку вона сама собі розповіла, щоб не пам’ятати правди?

​— Якщо я згадаю... — вона з зусиллям ковтнула сухість у горлі. — Якщо я згадаю все... ти зникнеш?

​Вона подивилася на нього.

​— Я не знаю, — відповів він. Його голос був майже нечутним. — Можливо, те, що нас поєднує зараз, згорить у полум’ї тієї правди. Можливо, ми — лише тіні тих, хто колись зненавидів одне одного.

​Вона знову відчула цей пульс у скронях. Ясний. Твердий. Як тоді, у темній ванній кімнаті, коли вона вирішила більше не тікати.

​— Я не обрала темряву, — сказала вона, і її голос пролунав у тиші вежі, як удар дзвона. — Я обрала правду. Навіть якщо вона знищить нас. Навіть якщо за неї доведеться заплатити все, що ми маємо.

​Хранитель повільно кивнув. Його вогники в очах спалахнули яскравіше.

​— Тоді пийте.

​Він простягнув їй чашу, якої секунду тому не було. Вона була наповнена рідиною, темною, як ніч, і густою, як кров.