РОЗДІЛ 1. Сіль на металі

Перший удар був нечутним. Просто порожнеча там, де раніше жила іскра.

​Айлін стояла посеред тренувального майданчика, затиснувши руків’я Меча так сильно, що кісточки пальців побіліли. Сонце Елтарґета стояло в зеніті, але їй здавалося, що з кожним видихом світ навколо стає на тон холоднішим.

​Вона замахнулася. Звичний рух — від плеча, чіткий, відшліфований тисячами битв. Меч мав заспівати. Мав розітнути повітря золотим розчерком, як це було завжди в Долині туманів.

​Але він мовчав.

​Сталь просто розрізала повітря — важка, німа залізяка. Жодного відлуння пророцтва. Жодного шепоту сили.

​— Айлін? — голос супутника пролунав занадто близько.

​Вона не здригнулася. Тільки відчула, як пульс у скронях почав відбивати тривожний ритм.

​— Усе гаразд, — збрехала вона.

​Ця правда була надто гіркою, щоб ковтати її зараз. Вона відчувала, як Долина починає свою гру — повільно, майже непомітно, стираючи те, ким вона була. Коли туман починає поглинати пам’ять, першим зникає відчуття власної сили.

​Вона глянула на його руки. Він стояв поруч, готовий підтримати, готовий бути щитом. Але в його погляді вона вперше помітила тінь — ту саму тріщину, про яку думала вночі.

​«Нас двоє — і цього достатньо», — промайнуло в голові. Але чи достатньо буде їх двох, коли в неї заберуть єдину зброю, яку вона знала?

​Меч вислизнув з її рук. Не випадково — вона сама дозволила йому впасти. Метал ударився об землю з таким звуком, ніби розбилося щось кришталеве.

​— Він більше не слухається, — прошепотіла вона, вперше визнаючи це вголос.

​Він зробив крок до неї. Між ними не було ворогів, не було стріл чи магії. Але страх сказати правду став стіною, вищою за будь-які замкові мури.

​— Тоді ми впораємося без нього, — відповів він. Його голос був твердим, але Айлін знала: це лише початок.

​Туман уже знав їхні імена. І він не збирався їх повертати.

Вечір опустився на замок важким сизим простирадлом. У їдальні пахло печеним хлібом і сухою деревиною, але для Айлін цей запах здавався прісним.

​Він сидів навпроти. Світло свічок кидало гострі тіні на його обличчя, роблячи зморшку між бровами глибшою. Він розламував хліб повільно, зосереджено, ніби це був найважливіший ритуал у його житті.

​— Ти пам’ятаєш, як ми вперше побачили Долину? — запитав він, не піднімаючи очей.

​Айлін завмерла з кубком у руці. Вона пам’ятала холод. Пам’ятала страх. Але колір неба... колір неба почав вимиватися з пам’яті. Вона намагалася вхопитися за образ — чи було воно багряним, чи сірим, як сталь її тепер уже німого Меча?

​— Там був дощ, — невпевнено мовила вона. — І запах полину.

​Він нарешті глянув на неї. В його очах не було докору — лише тихий, розпачливий жах.

​— Не було дощу, Айлін. Було сонце. Таке яскраве, що ми ледь не осліпли.

​У кімнаті стало настільки тихо, що було чути, як тріщить ґніт у свічці. Сіль, що залишилася на її руках після тренування, раптом почала пекти шкіру. Це був перший шматок їхнього спільного світу, який туман відгриз і проковтнув. Без боротьби. Без криків.

​Вона хотіла заперечити, вигадати деталі, розфарбувати ту пустку, що з’явилася в голові, але язик не слухався.

​— Це починається, — прошепотіла вона. — Не тільки Меч. Тепер — ми.

​Він простягнув руку через стіл, накриваючи її долоню своєю. Його пальці були теплими, але Айлін здалося, що вона торкається привида.

​— Нехай забирає все, — його голос став хрипким, наче він довго кричав усередині себе. — Нехай забирає назви міст, дати битв і кольори неба. Поки я пам’ятаю твоє ім’я, поки я знаю, чому тримаю тебе за руку... цього достатньо.

​Він стиснув її долоню так сильно, що стало боляче. Але цей біль був найкращим доказом того, що вони ще тут. Що вони — справжні.

​— А якщо я забуду, хто ти? — вона підняла очі, повні непролитих сліз. — Якщо завтра я прокинуся і побачу перед собою незнайомця?

​— Тоді ми познайомимося знову, — відповів він без жодного сумніву.

​Але в темряві за вікном, там, де починалися ліси, туман згущувався. Він не заперечував. Він просто чекав, коли вони заплющать очі.

​Вона не відпустила його руку. Тієї ночі вони не гасили вогню.

Сон не приносив спокою. Він був схожий на глибоку воду — в'язку, холодну, де замість риб плавали уривки облич і голосів, яких вона більше не впізнавала.

​Айлін прокинулася від власного здригання. Кімната тонула в передсвітанкових сутінках. Гніт свічки давно перетворився на вуглинку, але в повітрі все ще відчувався слабкий запах гару.

​Вона обережно, наче боячись розбити скляну тишу, повернула голову. Він спав поруч. Його рука все ще лежала на її зап’ясті, навіть уві сні він не розімкнув пальців.

​Вона вдивлялася в його обличчя, намагаючись закарбувати кожну лінію: шрам над бровою, тонку сітку зморшок біля очей, те, як здригаються його вії. Вона робила це з жадібністю приреченої. Наче хотіла вивчити його напам’ять, щоб туману не залишилося вільного місця.

​Айлін обережно вивільнила руку й підійшла до вікна.

​Світ за склом змінився. Туман не просто стояв стіною біля лісу — він просочився у двір. Він обволікав статуї в саду, роблячи їх схожими на застиглих привидів. Він лизав підніжжя замку, наче пробуючи його на смак.

​Вона притиснулася лобом до холодного скла.

​— Я пам’ятаю, — прошепотіла вона, заплющивши очі. — Я пам’ятаю, як звати мого коня. Пам’ятаю вагу корони на голові батька. Пам’ятаю, як пахне сталь після дощу.

​Вона перераховувала ці дрібниці, як молитву. Як заклинання проти забуття. Але десь глибоко всередині, під самим серцем, ворухнувся холодний сумнів.

​Чи справді це були її спогади? Чи, можливо, вона просто вигадала їх хвилину тому, щоб не відчувати порожнечі?

​Вона озирнулася на Меч, що лежав у кутку. Він більше не здавався величною зброєю. Просто шматок заліза. Марна річ у світі, де ворог не має плоті, яку можна розітнути.

​Він ворухнувся на ліжку й розплющив очі. Якусь коротку частку секунди в його погляді було чисте, нерозбавлене нерозуміння. Порожнеча, від якої в Айлін перехопило подих.