Звернення автора

Вітаю вас, мої любі читачі! ❤️

​Після фіналу першої книги я довго думала, куди веде шлях Айлін та її супутника. Ви питали мене про «епічність» та «філософський підтекст», і в цій частині я вирішила піти ще глибше.

​Якщо раніше ми рятували королівства, то тепер ми рятуватимемо душі. Ця історія не про ідеальних героїв, а про живих людей, які помиляються, бояться і люблять так сильно, що це стає небезпечним. Як ви і радили у відгуках, я додала більше описів та деталей, щоб ви могли повністю розчинитися в атмосфері Долини.

​Дякую, що ви зі мною на цій новій, значно темнішій сторінці. Обіцяю — ціна правди вас вразить, адже вона завжди висока.

​ПРОЛОГ

​Туман не приходить зненацька. Він вповзає в щілини пам’яті так само тихо, як іній вкриває каміння. Спочатку ти забуваєш колір чиїхось очей. Потім — звук сміху. А згодом... згодом ти перестаєш пам’ятати, за що саме борешся.

​Айлін стиснула руків’я Меча. Воно більше не відгукувалося звичним теплом. Сталь була мертвою. Холодною. Чужою. Пророцтво, яке вони несли на своїх плечах, наче важкий панцир, почало вкриватися тріщинами.

​Вона стояла в темряві ще довго. Не рахувала хвилин. Не шукала світла. Вперше в житті вона не тікала від себе. Темрява повільно відступала — не з поразкою, а з обіцянкою. Вона відчувала це так само чітко, як пульс у скронях. Ніби між ними уклали мовчазний договір: не сьогодні.

​Світло повернулося м’яко. Лампа загорілася сама, без клацання. Дзеркало було звичайним — чистим, порожнім. Тінь більше не рухалася. Але вона знала: це лише поверхня.

​Вона вийшла з ванної, зупинилася посеред кімнати й глибоко вдихнула. Усередині панувала тиша. Не порожнеча — контрольована тиша. Та, що виникає після бурі, коли земля ще тепла, але вже не горить. Вона підійшла до вікна. Ніч була живою: десь гавкав пес, проїхала машина, в одному з вікон навпроти хтось сміявся. Світ тривав. І вона — теж.

​— Я знаю, що ти тут, — сказала вона, не озираючись. — Але тепер ти — не господар.

​Відповіді не було. І це було правильно. Вона лягла на ліжко, не вимикаючи світла. Очі заплющилися самі — важкі, виснажені. Сон прийшов не як втеча, а як угода. Перед тим як провалитися в нього, вона подумала про одну річ — ясну, тверду:

​«Я не обрала темряву. Я обрала правду».

​І якщо за неї доведеться платити — вона заплатить. Бо тепер світ не рятує пророцтво. Його рятує вибір бути поруч — навіть у темряві.

​Ніч не заперечила.

Бо інколи нас двоє — і цього достатньо.