Останній день вересня 2020 року

***

   Пізнім полуднем останнього дня вересня Настя затрималася перед будинком у Залізному Порту.

   Спомини.

   Заглушила двигун і сиділа роздумуючи. Залізний Порт пробуджував стільки спогадів. А наймиліші з них про Назара.

   «Назар…»

   Повернулася думками на землю.

   З Назаром щось було не так, знала це, хоча й не розуміла, що сталося. Розмовляли по телефону кожного вечора, але ці розмови ставали все коротшими. Назар не сказав нічого, що могло б її занепокоїти, але відчувала якусь дивану нотку у його голосі.

   Прихопила ключі, сумочку і швидко вийшла з автомобіля. Коли зайшла у будинок, швидко зрозуміла, що нікого тут нема.

   Розуміла що дім пустий. Навколо панувала глуха тиша.

   Зробила кілька кроків, розглянулася по вітальні. Попіл у каміні був холодний і випалений, бракувало дров для розпалки. Жодних газет, журналів, книжок, нічого. Жодного сліду, що Назар тут був.

   Легке тремтіння охопило її тіло. Пішла на кухню. Затримала подих, коли відкрила холодильник і побачила пусті полиці.

   «Боже, де Назар? Це все ненормально.» Телефонувала до нього кожного вечора, о сьомій годині. Нічого однак не вказувало на те, що Назар тут жив.

   Побігла сходами на гору. Комок став їй у горлі, коли і там не знайшла сліду Назара. Стоячи посеред своєї спальні, Настя вирішила заспокоїтися. Назар не знав, що вона сьогодні приїде до Залізного Порту. Попередньої ночі зателефонував до неї менеджер радіостанції і сказав, що приймає її пропозиції. Сьогодні з ранку Настя вирішила повернутися до Залізного Порту, хотіла зробити сюрприз для Назара.

   Те, що Назар не знав про її приїзд, відповідало лише на питання, чому він зараз не вдома. А з того , що бачила, постановила, що він зовсім тут не жив. Але ж розмовляла з ним щоденно о сьомій!

   Притиснула пальці до скронь, намагаючись думати позитивно.

   «Де є Назар? Що відбувається?»

   Заплющила очі, затиснула губи і вийшла з кімнати.

   «Анастасія Висоцька має намір все дізнатися! Назар Тебрій вже зникав, розбиваючи мені серце, він не міг вчинити зі мною так ще раз.»

   - Не у цьому житті – проговорила, сідаючи до автомобіля.

   Швидко рушила, але коли під’їхала під будинок Назара, серце її билося, а ноги тряслися. Стара вантажівка батька стояла на подвір’ї. Назар був вдома. Постукала у двері трохи голосніше ніж планувала.

   За мить Назар стояв у дверях, дивлячись на неї із здивуванням.

   «Лише не кидайся у його  обійми і не цілуй – промовила в думках Настя. – але я кохаю його так сильно…»

   - Назаре – промовила холодно, підносячи підборіддя. – Цікаво, чому ти тут. Я думала знайду тебе вдома.

   Наморщив брови.

   - Я вдома.

   - Розумію. Можна зайти?

   Зробив крок назад, впускаючи її в середину. Коли зачинив двері, повернулася обличчям до нього.

   - Я так розумію – почала голосно  - що ти не жив у мене в дома від коли я поїхала.

   - Ні не жив – відповів тихо.

   - Але був там кожного разу, коли телефонувала.  Ти можеш мені пояснити, що це за такий дурний жарт?

   - Це не жарт. Кажу правду. Приїжджав до тебе до дому у час дзвінка, потім повертався сюди, бо тут мій дім. Хотів, щоб ми поговорили про це особисто, а не по телефону. Якби знав що сьогодні приїдеш то чекав би тебе там.

   - Щоб сказати мені… про…?

   - Про те, що з цього нічого не вийде. Ти і я. Кохаю тебе, але не можу більше вдавати, що живемо в тому самому світі.

   - Нічого з цього не розумію – сказала Настя, сідаючи у крісло.

   - Мій батько був правий. Весь час повторяв мені, що повинен прийняти себе і не намагатися бути кимось іншим. Того літа зробив все, зробив все аби мене стримати, а зараз це моє рішення. Так, маю багато грошей і все, про що міг би мріяти, але пам’ятаю, що походжу з тої сторони затоки.

   - Назаре.

   - Ні – сказав, підносячи руку. – Це мій дім, а не твій. Твоє місце з протилежного боку, моє тут. Це два різні світи. Минулого тижня вже не був найважливішим у твоєму житті. Твій світ тебе покликав, і ти пішла, не оглядаючись. Я не можу так жити. Між нами все скінчено. Нема іншого виходу.

   Настя сиділа і не знала плакати їй чи сміятися. Вибрала інший вихід: розсердилася.

   Встала, пройшлася кімнатою і стала навпроти Назара. Підвела голову, аби могти дивитися на нього.

   - Послухай мене – сказала зі злістю. – Факт, що погодилася вийти за тебе заміж, не свідчить про те, що до кінця життя хочу бути лише мамою і дружиною. Я також жінка, не забувай про це. Так погодилася на цю роботу. Це було важливо для мене, але не найголовніше у житті. І так пішла на компроміс. Буду працювати лише на пів ставки. Зробила це, аби якнайшвидше приїхати сюди.

   - Насте.