- Щастя – прошепотіла Настя одразу після сну.
«Щастя – подумала, повернувши голову, щоб побачити Назара, який спав біля неї. – Який він красивий. Кохаю його міцно-міцно!»
Щастя. Для кожної людини має інше значення. Часто бачила листівки із побажаннями, на яких були зображені красиві картинки із надписами в стилі: «Щастям є нове цуценя», «Щастям є новий автомобіль».
Але її щастям був Назар.
Ніч, яку провели разом, була чудовою.
«Назаре – подумала. – Чекали на це стільки років. Життя привело нас назад до Залізного Порту, ми знову разом. Життя таке дивне і чудове водночас.»
Повільно розплющив очі.
- Привіт.
- Привіт – відповіла усміхаючись. – Кохаю тебе.
- І я тебе кохаю. Так чудово прокинутися біля тебе. Часто уявляв собі, якби це було: Провести з тобою ніч, побачити тебе і кохатися з тобою з ранку.
- Ти провів зі мною ніч, побачив мене знову, торкаєшся до мене, тож…
Потягнув її до себе.
Світ за межами спальні перестав існувати.
***
- Нарешті вдома – сказала Мирослава, заходячи до крамниці. – Ця лікарня – жахливе місце. Дякую, що по мене приїхав Назаре.
- Не треба дякувати.
- Дякую вам обом – посміхнулася до Насті – Що зайнялися крамницею. Все виглядає чудово, досконало.
Настя підійшла до неї і міцно обняла.
- Кожна хвилина проведена тут була приємною.
- Всі ці дні нічого не робила, тільки лежала.
- Мирославо вам потрібно себе берегти, можна найняти кількох хлопців, вони би могли вам допомагати з товаром після занять у школі.
Мирослава потерла ніс.
- Не знаю, чи це мені сподобається.
Назар склав руки на грудях.
- Ви не маєте вибору. Вам треба багато відпочивати, займіться собою.
Мирослава хотіла йому щось сказати, але Назар її випередив.
- А поза тим – додав, обмінюючись таємною посмішкою з Настею – десь не далеко звідси, Настя і я будемо потребувати няні для дитини. А ця особа має бути і чудовій формі, щоб могти зайнятися дитиною.
- Дитиною? – повторила Мирослава, вдивляючись у них. – Вам буде потрібна няня?
- Не так зразу – відповіла Настя сміючись. – Не намагаємося вам делікатно дати зрозуміти, що я при надії, тому що це не так. Те що Назар хотів цим сказати, це те, що ми хочемо одружитися і поселитися у Залізному Порту.
- Ох! – сказала Мирослава, виймаючи хустинку з кишені. – Це прекрасно, я така рада за вас. – Витерла носа. – Краще, скину кілька кілограмів. Прогулянки тепер будуть у моєму календарі. І подам оголошення, що шукаю помічника. Після уроків.
- Чудово – сказала Настя.
Мирослава зітхнула.
- Шлюб. Коли?
- Скоро – відповіла Настя. – Зателефонувала сьогодні з ранку до батьків і сказала їм про це. Такі щасливі. Ми з Назаром маємо залагодити кілька справ у Києві і в Харкові. Коли з цим закінчимо, зможемо сконцентруватися на весіллі.
- Назаре, хотіла би щоб твій батько міг це все побачити. Був би такий радий. – сказала Мирослава.
- Так…
- Не можу дочекатися, щоб всім про це розповісти.
Мирослава радісно щебетала, а вони стояли, посміхалися і закохано дивилися одне на одного.
Того самого вечора Настя і Назар сиділи обнімаючись на дивані перед каміном.
Настя поклала голову на плече Назара.
- Мені так добре.
Поцілував її.
- Думаю, буде краще, якщо поїду до Києва з ранку. Чим швидше поїду, тим швидше все зроблю і зможу повернутися.
Легко наморщив брови.
- Думаю, ти права. Якщо буде літак, полечу зранку до Харкова. Не має сенсу, розлучатися на довго. Поїдемо одночасно.
- Добре.
Настя посміхнулася.
***
Наступного дня рано Назар посадив Настю у машину на Київ, дивився їй у слід допоки авто не зникло з поля зору.
Одразу захотів наздогнати її.
Хотів повторити їй, як сильно її кохає, яке чудове життя їх чекає. Вона це однак знала. «Чому не можу їй довіритися. Це ж зрозуміло, що Настя мусить залагодити спочатку справи у Києві, що можна було переїхати у Залізний Порт.» Знав також, що те літо не закінчилося так з її вини. Не пішла від нього.
Сумніви однак його не полишали. Стояв перед будинком, дивлячись у пусту дорогу.