Час.
«Стільки часу втекло – думала Настя – від моменту, коли медсестра забрала Мирославу до палати за подвійними сірими дверима.» Час ворог.
- Назаре – сказала – чому так довго?
- Це лише двадцять хвилин, ходи сюди і сідай. Нічого не зміниш.
Зітхнула і сіла біля нього.
- Хочеш кави? – запитав.
- Ні, дякую. Зараз нічого не хочу, аби тільки почути, що з Мирославою все добре.
Подивився на неї.
- Ти справді дуже хвилюєшся за Мирославу? – запитав.
- Так. Вона є частиною мого життя від часу, коли була дитиною. Однак ти здається дуже здивований, що я так сильно цим переймаюся.
- Я. Це означає… ти чудова.
Назар взяв руку Насті і поклав її на своєму коліні.
- Спокійно. Ніколи не бачив тебе такою знервованою. А з іншої сторони, думаю, що ми ніколи не були у схожій ситуації. Коли мій батько був хворий, я повинен був набратися терпіння, десь у якихось моментах поспішав, але в більшості був приречений на чекання. Різниця полягає в тому, що… що ми не самотні у цьому чеканні.
- Ні, не самотні – промовила лагідно Настя, дивлячись йому просто в очі. – Коли знайшла Мирославу, одразу подумала, що потрібно телефонувати тобі. Потребувала тебе і…
- Приїхав. Приїхав до Мирослави, але Насте, якби ти мене потребувала, приїхав би не дивлячись на те, як далеко ти б була і що би сталося.
- Знаю. Не впевнена, чому у це так вірю, але знаю, що те що кажеш, є правдою. – «А це лише примножує моє кохання.» - Дякую тобі.
- Це лише одна сторона буття… бути добрими друзями – сказав.
«Прошу, Насте – думав – скажи, що це щось більше ніж приязнь. Те, що могло статися між нами, виходило далеко за межі приязні. Що вона би зробила, коли б сказав їй, що відчуваю? Ні, не зараз. Мушу остерігатися і чекати на якісь ознаки кохання з її сторони.»
- Хороші друзі. – усміхнулася на мить. – Так, того літа вважала тебе своїм найкращим другом. Могла на тебе покластися, знала, що завжди мені допоможеш і розуміла, що людину, яку кохаєш, теж повинна бути твоїм найкращим другом.
- Але ми домовилися не говорити більше про те літо, пам’ятаєш?
- Так, але так було. А, те ким ми є зараз, є результатом того, що колись сталося.
Відпустив її руку і встав.
- Це книжкова теорія. – Відповів і подивився на неї. – Насте, ми повинні сконцентруватися на сьогоденні. Зробимо велику помилку, якщо не відрізнимо старих почуттів від нових.
- Розумію це, але…
- Перепрошую – промовив якийсь голос.
Назар обернувся, а Настя зірвалася на рівні ноги. Старший пан у білому халаті вийшов у коридор.
- Я лікар Хома – сказав. – Це ви привезли хвору?
- Так – відповів Назар. – У неї немає родини. Ми… ми її родина.
- Приємно з вами познайомитися – сказав лікар.
- Що з Мирославою? – запитала Настя. – Що сталося?
- Їй пощастило – відповів лікар. – Це інфаркт. Але Це був попереджувальний сигнал її організму. Має високий тиск, над вагу і працює занадто важко. Мусить трохи сповільнити темп життя, скинути зайву вагу і перейти на нежирну їжу. Ми її залишаємо тут на кілька днів. Хочу мати під контролем її тиск, і підготувати для неї дієту. А вона вже переймається хто займеться крамницею.
- Чи можемо її побачити? – запитала Настя.
- На кілька хвилин, пережила шок і потребує відпочинку. Вона у палаті 45. Залишіть мені свої контакти, зателефоную, коли можна буде забрати її додому.
- Дякуємо вам – сказав Назар.
- Сподіваюся – додав ще лікар – що вона розуміє, що повинна змінити ритм свого життя. Це вперта жінка. Прошу привітатися з нею швидко і не мучити надто довго.
- Не будемо – сказала Настя. – Дякуємо за все.
Мирослава зовсім не усміхалася коли зайшли до палати.
- Нарешті прийшли! – крикнула. – Беріть мої речі і забирайте мене додому.
- О ні – сказав Назар. – На кілька днів залишаєтеся. Все вже знаємо. Переходите на дієту і більше не будете гарувати у крамниці.
- Е, там – сказала Мирослава, дивлячись на нього. – Мушу вже повернутися до крамниці. Що люди будуть без моєї крамниці робити? Я потрібна їм і не маю бажання лежати у ліжку і слухати якогось там лікаря, що я занадто огрядна. А тепер знайдіть мої речі. Маю багато роботи: зайнятися крамницею, спекти хліб.
- Ви залишитися тут – сказала Настя. – Я займуся крамницею.
- Що? – промовили одночасно Мирослава і Назар.
- А чому ні? – відповіла Настя. – Маю багато часу і напевно це не буде важче ніж робота у Києві. Мій лікар напевно був би не проти. Це чудова ідея. Крамниця буде відчинена, я буду мати з цього користь, а Мирослава зможу спокійно відпочити, знаючи що люди у Залізному Порту мають все, що потребують.