23 вересня 1892

   Любий щоденнику!

   Час.

   Пропливає мені крізь пальці як піщинки попри мої спроби його затримати.

   Час мій ворог і суне як голодний звір, пожираючи години і дні, які залишилися до нашого повернення.

   Тато поїхав до Києва, аби перевірити як проходить ремонт будинку. Повернувся вчора і сказав, що все йде згідно з планом.

   Маємо щоразу менше часу у Залізному Порту.

   Сказала про це своєму коханому Йосипові. Він взяв мене за руку, подивився мені просто в очі і сказав:

   - Ти вийдеш за мене. Поїдемо звідси і створимо зовсім інше життя лише для нас двох. Прошу тебе, скажи, що будеш моєю дружиною.

   Ох, любий щоденнику, як можу виразити радість, відчуття, що моє серце горить від кохання.

   Посміхнулася до нього і промовила те одне єдине слово, котре змінить моє життя.

   - Так!

   Не хотіла би скривдити батьків, наразити їх на біль чи розчарування, але нема способу, аби це все затримати. Вийду за Йосипа, буду його дружиною, народжу дітей.  Моє серце співає від радості, коли уявляю майбутнє поряд з ним.

   Якби тільки могла затримати час, аби могли мати ті кілька годин більше на складання наших планів. Час досі є нашим ворогом, але ми повинні витримати  за будь-яку ціну.

   Маю надію, час перестане бути проти нас і перетвориться у чудові роки.  Ми з Йосипом будемо ділити наше майбутнє… разом.

    Але зараз, час змушує мене йти спати.

   На добраніч.

   Твоя Анастасія.