15 вересня 2020

   Сльози.

   «Я водоспад сліз» - подумала Настя. Цілий тиждень, відколи дізналася правду про підступ Назарового тата, пролила більше сліз ніж за все своє життя.

    Досі думала про цю сцену. Дні і ночі переповнювали її розмаїті відчуття. Злість, сум, самотність, але найгірше було відчуття втрачених назавжди років, які у неї вкрали.

   - Вистарчить вже - промовила, наливаючи собі трохи яблучного соку.

   Правда про те що сталося в минулому, нічого не змінила. Досі кохала Назара, а він не промовив жодного слова, що кохає її. Поїде скоро із Залізного Порту, а може вже поїхав. Не бачила і не розмовляла з ним цілий тиждень.

   «Цікаво, що він про все це думає?» - задумалася. – Чи просто сказав: до біса з тим, це все вина мого батька – і забув про все? Чи такий мав бути кінець цієї історії? – Настя заплющила очі. – Кінець історії? О ні, не для мене. Якщо Назар поїхав з Залізного Порту, то може звісно вже кінець, але якщо досі тут…»

***

   Назар кинув ручку на купу паперу розложеному на кухонному столі. Відхилився на кріслі, так що стало лише на двох ніжках, заплющив очі.

   Мав черговий біль голови. Ні. Його думки були не спокійні.

   Відповідь на питання через дванадцять років викликала нове питання, яке доторкалося кожного аспекту його життя. А у середині цього безладу була Настя.

    З кожним днем і безсонною ніччю розумів, що Настя не зраджувала його. Міг легко собі уявити її з валізою у руках, коли вся надія і мрія, віра у нього і їхнє кохання були розбиті і знищені словами його батька.

    Бачив як вона плаче і картає себе, що повірила у його слова кохання, що те що було між ними, нічого для нього не значило.

   «Батько зробив те, що вважав за потрібне, але так зламав два серця…»

                                                                                                      ***

   Назар розплющив очі і подивився на сигарети які лежали на столі. Змусив себе щось робити. Мав підготувати комп’ютерну програму для потреб якогось важливого підприємства у Харкові, але боліла його голова, відчував спустошення і в результаті не багато зробив.

   Мучило його одне питання: «Що я досі роблю у Залізному Порту?»

   Стукіт у двері відірвав його від цих роздумів. Важко підвівся з крісла. Важким кроком підійшов до дверей і різко їх відкрив.

   Одразу зрозумів, чому досі є у Залізному Порту.

   - Насте – сказав.

   - Привіт. – відповіла тихо. – Думала, що ти вже поїхав у Харків.

   - Ні, я… Ні. – відступив назад. – Заходь!

   Зайшла у будинок. Коли зайшла у вітальню, закрив за нею двері. Стала посередині невеликої кімнати і повернулася обличчям до Назара.

   - Цей дім пробуджує стільки споминів – сказала. – Однак не такий самий, коли нема тут твого батька. Маю перед собою його образ, як сидить у своєму улюбленому кріслі. – Замовкла. – Назаре, думаю, що ми повинні порозмовляти.

   - Про що? – запитав, досі стоячи біля дверей, повторюючи собі у думках, щоб абсолютно не ворушитися з місця. Рештками сили волі стримував себе, аби не пригорнути Насті до себе і поцілувати, забуваючи про все.

   - Чи можу сісти? – запитала.

   - Звісно.

   Настя сіла на диван і подивилася на нього з-за плеча. Підійшов до крісла яке стояло найдалі від неї, що однак, при малих розмірах кімнати, не було досить далеко. Сів, заложив ногу на ногу.

   - Назаре. – сказала – це був для мене довгий і важкий тиждень. Коли зрозуміла, що сталося того літа, подумала, що нарешті буду мати спокій. Ти виглядаєш розгублено.

«Неправда – подумав. – Я просто хороший актор.»

   - Тож – продовжила – була би вдячна, якби ти міг покращити мені гумор і порозмовляти про то, що власне тоді сталося.

   - Хіба я знаю?

Зморщив брови.

   - Ти справді холодний. Такс сильно хотів дізнатися чому «зрадила тебе» тоді. Тепер, коли нарешті дізнався правду, забув про цю справу.

   Нічого не сказав. Просто дивився на неї.

   - Добре – сказав, розводячи руками. – Заздрю тобі, що так просто про це забув. Я напевно не зможу цього зробити, тож – до біса мої почуття – але, повинна про це поговорити. Можеш собі тут сидіти, це мене не стосується, але я хочу сказати, що у мене на серці.

   - Ну то кажи.

   - Хочу, щоб ти знав, що я не гніваюся на твого батька, бо вірю, що зробив це через любов до тебе. Але не можу перестати думати, яким би було наше життя, якби ми зробили те що запланували. Нічого не можу зробити із собою, через вкрадене наше життя.

   Зупинилася аби набрати повітря. Він досі мовчав.

   - Тому подумала, якби про це поговорили, подумали над тим, то ми, я – могла би себе переконати, що так було для нас найкраще, що були замолоді, а наш шлюб був би помилкою. Наразі сама в це не вірю. Тому прошу тебе, допоможи мені це зібрати до купи, щоб могла спокійно жити далі.