21 вересня 1892

   Любий щоденнику!

   Сльози.

   Пролила стільки сліз під час цього безкінечного тижня. Це дурні сльози, визнаю – але навіть вигляд у дзеркалі моїх спухлих очей і червоного носу не стримують мене від плачу.

   Чому плачу?

   Йосип поїхав з татом до Харкова. Минув тиждень з часу, відколи Йосип поцілував мене біля верби, і сказав, що завжди буде думати про мене.

   - Кохаю тебе – сказав, обіймаючи мене.

   - І я кохаю тебе – сказала, усміхаючись крізь сльози.

   Цей сумний тиждень показав мені, що життя без Йосипа, без кохання, було би пустим, неможливим.

   Згадки про миті, які з ним провели, не вистарчає мені. Належать мені і буду ними тішитися, але щоб бути по справжньому щасливою мушу провести з Йосипом всі дні мого життя.

   Часто розказував про свої плани: хотів поїхати з Залізного Порту, знайти хорошу роботу, стати багатим – людиною успіхів. Говорив, що будемо мати красивий будинок і прислугу, яка буде виконувати всі наші накази.

   Ні, не попросив офіційно моєї руки, але наш зв’язок не звичайний. Немає сенсу, аби Йосип особисто розмовляв з татом, бо ніколи не отримаємо від нього згоди на шлюб.

   Йосип і я походимо з різних світів, але не думаємо про це. Є лише кохання.

   Так, слово «ми», яке вживає Йосип, ніби промінчик сонця у житті.

   Як це сталося, що насмілилася писати з таким переконанням. Я закохана і відкрила у собі силу, про яку досі не знала.

   Єдина тінь, яка накриває моє щасливе майбутнє, це свідомість болю, на які наражаю батьків, коли скажу їм, що кохаю Йосипа і що хочу бути його дружиною.

   Сльози знову течуть по моїх щоках, коли сумую за Йосипом, за його усмішкою і дотиком. І за прекрасним відчуттям, коли його вуста торкаються моїх.

   Іду тепер спати, любий щоденнику, маючи за собою черговий день, а перед собою ще один до повернення Йосипа.

   Скоро приїде, але тоді буде ще більше сліз.

   На добраніч.

Твоя Анастасія.