9 вересня 2020

   Секрети.

   Настя поклала слухавку, але не відразу забрала з неї руку.

  «Секрети» - подумала, дивлячись перед собою. Відчула, що переповнена ними. Власне щойно запевняла по телефону свою маму, що відпочиває і виконує рекомендації лікаря. Сказала, що все  в порядку, що це чудово знову перебувати у Залізному Порту і проводити час, відпочиваючи у такому місці.

   «Ха!» - подумала Настя, взяла у руку чашку кави і підійшла до столу. Пройшло три дні з часу, коли востаннє розмовляла з Назаром, але спомини про ту ніч були ще живі, ніби це все сталося щойно. Була закоханою.

   Випила каву і пішла у вітальню.

  Люблю цей будинок. Завжди його любила. Бібліотека яка прилягала до вітальні була найулюбленішим місцем. Який би це був красивий кабінет, наповнений полицями з книгами, з каміном і великим вікном.  Зимою відкривається чудовий вид на засніжені околиці, а теплий вогонь огрівав би її серце.

  Зайшла в бібліотеку і уявила себе працюючу, працювала над проектами для важливих рекламних фірм. На весну могла би засадити город, а пізніше у нагороду би отримала овочі.

   «Мала би пса – подумала. – Завжди хотіла мати пса. І кота теж. Тримала би їх разом, щоб стали вони приятелями. У день би працювала, а ввечері би читала книжки, на які завжди не мала часу. Але після вечора настає ніч – подумала – тоді підіймалася би сходами і йшла би до ліжка… сама. Без Назара. Він і так скоро поїде із Залізного Порту і нема про що думати. Назар йде з мого життя раз і назавжди.»

   Настя зітхнула. Чи збожеволіла, роздумуючи про залишення роботи? Сиділа би так і Залізному Порту, сама. Чи стала би ексцентричною старшою пані, котра живе лише згадками про втрачене кохання?

   «О Боже – скривилася – без перебільшення.» Залізний Порт не є на краю світу. Могла би їздити до Києва, щоб побачитися з батьками і друзями, піти на концерт чи до театру. Пізніше би поверталася до Залізного Порту, до спокою, котрий тут панує. Мала би, все найкраще з тих двох світів, все чого хочеш і потребуєш.

   За винятком Назара. «Насте, заткнися!»

   Які б не були її рішення щодо майбутнього, повинні не дотикатися Назара. Роками намагається знайти своє місце у житті. Мусить задуматися ким є насправді, що приносить їй справжнє щастя і яке життя пасувало би їй найбільше.

   Життя, у якому не буде Назара.

   Пройшлася повільно будинком, у сторону кухні. Уявляє як би вона тут жила. Посміхнулася.

   Скрип кухонних дверей повернув її на Землю. Пройшлася кухнею і не мала сумнівів, що за дверима буде стояти Назар.

   І стояв. Посміхнулася до нього, але зауважила, що він не посміхнувся до неї.

   Привіт – промовила весело. – Заходь. Але холодно.

   - Ти дуже щаслива – промовив понуро.

   - А чому мала би бути сумною – відповіла. «Чи здивувався би, коли б кинулася у його обійми і поцілувала? Боже, як я кохаю його.»

   - Кави?

   - Ні випив досить багато сьогодні з ранку.  «Яка вона красива. Так хотів би її зараз обійняти і… Забудь про це.» - Слухай на березі затоки є багато ягід. Подумав, може би хотіла їх трохи назбирати, поки не змерзли.

   - Чудово, зараз піду. – Завагалася на мить. – Складеш мені компанію?

   «Нема мови» - подумав Назар. Не хочу проводити час з Настею. Але не міг нічого зробити зі своїм коханням, але не хотів мучити себе перебуваючи з нею.

   - Назаре? – запитала його стурбована його дивним виразом обличчя. – Ти підеш зі мною?

   - Добре. – «Чудово я божевільний.» - Маєш якесь відро? Візьми куртку.

   - Буду готова за секунду. Ох, свіжі ягоди. З’їмо їх зі сметаною. Або приготую з них пиріг. Смакота. Йду по куртку.

   Вибігла з кухні. Промовила «ми», так ніби зберемо ягоди, а потім з’їмо разом.

   «Надто багато думаю про те, що вона говорить» - підтвердив. Проблема у тому, що це звучало так природно, ніби так і повинно бути. «Ми. І якщо не приїдуть по мене з психічної клініки, то сам піду. Я божевільний.»

   День був ясним. У повітрі носився запах осені.

   - Думаю що переживаю культурний шок.

   - Мусиш сумувати за Києвом. За всім тим, що можна робити у місті.

   - Ні. Зовсім. Це пристосування, а не життя, мене там тримало. Мушу ще раз все обдумати, що насправді маю робити і де. Подумала, що могла би… - Завагалася на мить, вперше не легко було їй промовити в голос про свої мрії. – Ну, Що могла би жити у Залізному Порту.

   Назар затримався.

   - Чи думаєш про переїзд до Залізного Порту назавжди?

   Настя подивилася на нього.

   - Так, можливо.

Назар склав руки на грудях.

   - Дай спокій, Насте, з кого ти зараз жартуєш. Сама ж говорила, коли приїхала, що не маєш тут нічого до роботи. Не був би здивований, якби не витримала б ти навіть до кінця цього місяця, про який говорив тобі лікар. Ти не з тих хто би зміг жити тут навіть рік. Це не для тебе.