5 вересня 2020

      Разом

    «Я і Назар разом» - подумала Настя, падаючи у його обійми. Почувалася разом з ним так добре, пахнув так приємно, мала враження, ніби повернулася до дому, віднайшла своє місце.

   Перестала взагалі думати. Її життя так раптово заплуталося, що не могла собі зарадити. Та ніч, та вкрадена ніч, належала лише їм.

   Опустив голову і поцілував її. Зітхнула від задоволення.

   «Я дурень? – Запитав самого себе. – До біса, не знаю і не хочу більше про це думати. Не зараз. Ніщо мене не цікавить, за винятком цієї жінки, у моїх обіймах і того що разом проживаємо.»

   Поцілунок. Втрата самоконтролю. Долоні Назара мандрували неспокійно по тілу Насті.

 Підніс на мить голову, аби зловити повітря, після чого його вуста линули до її вуст голодним поцілунком.

   Назар примусив себе до переривання поцілунку і провів її до вітальні на м’який диван перед каміном, вимикаючи дорогою світло. Поклав останню колодку у камін і повернувся до неї.

 Зустрілися їхні очі, їхні погляди, які говорили про спомини. Все здавалося таким знайомим і прекрасним.

 Назар зняв одяг. Настя оглянула його тіло, видно, як змінився із хлопця в дорослого чоловіка. Був красивим. Поглянула йому знову в очі і посміхаючись зняла сукню. Тепер Назар досліджував кожен сантиметр її тіла. Перед ним була не дівчина, яку пам’ятав, а жінка.

   - Ти прекрасна – прошепотів. – Була гарною колись, але тепер бракує мені слів.

  Підійшли одне до одного, скорочуючи відстань, стираючи роки, котрі їх розділяли. Зустрілися вуста, зустрілися тіла.

   Поцілував її міцно.

   - Ти моя – промовив хриплим голосом. – Завжди була.

   - Так.

   Повернулися в часі аж до того літа повного любові, мрій, радості. Але були також у сьогоденні, забираючи з собою те що найкраще з тих двох світів, і понеслися на крилах до місця створеного лише для них. Разом.

   «Магія. Те що пережили, було прекрасним. Це справжнє кохання. Серце говорило вже давно їй – закохана в Назара. Незважаючи на кривди, сльози, її кохання ніколи не помирало. Тепер зародилося з новою силою.

   Але що вона має зробити? Це та єдина, вкрадена ніч, спомини. Погодилися, тож Назар ніколи не дізнається, що вона досі його кохає.

     Зітхнула і заплющила очі.

   «Вона моя.» - думав. Жінки з якими був всі ці дванадцять років нічого для нього не означали. Кохання, яке пережив з Настею було прекрасним, переносило у часі, поєднання минулого і теперішнього. «Кохаю її» - промовив у думках.

   Знав вже, що ніколи не припинить її кохати. Втомився, думати про її зраду аби збудувати мур навколо свого серця, аби відсунути від себе те, чого не міг відкинути. Був закоханий у Настю.

   Тепер був старшим. Знав як вберегти себе. Цього разу не спричинить біль серця. Цього разу буде мовчати. Настя ніколи не дізнається, що він відчуває.

   - Засинаєш? – запитав тихо.

   - Хмм.  Легко могла б. Це було прекрасно.

   - Так.

   - Не шкодуєш?

   Завагався.

   - Ні, ати?

   - Ні. Ми вже дорослі. Це була наша ніч, ніч магії. І не має нічого в тім поганого, адже ми обоє згодилися викрасти для себе цей час. Не шкодую.

   Лежали мовчки, поглинуті власними думками.

   - Насте – врешті промовив – буде краще, якщо я піду. Буря повільно втихла. Вогонь догоряє, а ти зараз заснеш.

   - Можеш залишитися. Ця ніч лише наша.

   - Ні. Не думаю, що це гарна думка. 

  Обняв її і делікатно зсунув із себе. Настя дивилася на нього, як одягався, але не могла нічого побачити на його обличчі. Одягнула сукню і встала.

   - На добраніч – промовив.

   - На добраніч.

   Підняв руку, так ніби хотів доторкнутися до її обличчя. Вийшов з кімнати.

  Настя дивилася вслід. Пізніше присіла на край дивана, прикрила обличчя долонями і почала плакати. Плакала, бо не мала вже сил, аби стримати сльози. Плакала, бо земля пливла з під її ніг. Плакала, бо закохалася без взаємності. Майбутнє малювалося перед нею як чорна, пуста одинока дорога.

   Коли вже виплакала всі сльози, вдихнула і опустила руки.

   І що тепер?

   Виплакалася, і тепер вже мусить зібрати думки до купи, щось зробити з тим безладом у своєму житті.

   Найкраще пішла би до ліжка, накрилася з головою і не вийшла би звідти принаймні десять років.

   «Навіть не думай про нього – сказала собі. – Ти Настя. Тобі все вдасться подолати у житті.»

   Набравшись відваги, Настя підвелася. Коли подивилася у сторону сходів, побачила розбиту лампу. Розсміялася і кинула її.