12 вересня 1892

   Любий щоденнику!

   Разом.

   Моє серце співає від радості, наповнене найбільшим щастям, яке коли-небудь знала.

   З чого почати, як описати незвичні події цього чудового дня?

   Кожна хвилина, кожна секунда для мене дорога, але думаю, що мушу задовольнитися кількома подробицями. Інакше буду писати цілу ніч.

   Його звати Йосип.

   Це таке міцне чоловіче ім’я, звучить достойно і аристократично. Смакує як крапля алкоголю на вустах. Йосип.

   І були разом. Дозволь мені пояснити.

 Батьки на сніданку сповістили, що їдуть до знайомих. Я, звісно, теж була запрошеною. Набралася відваги і вдала, що болить мене голова. Попросила дозволу залишитися вдома. Мама хотіла залишитися зі мною. Кухарка була вихідна і я б залишилася зовсім сама. Мама сказала про це татові, але він, дякувати Богу, заперечив, сказав що я буду уповному порядку. Тож залишилася сама. Керувалася сильнішою силою ніж відчуття добра і зла, пішла в сад. Він там був.

 - Добрий день – промовила.

  - Вітаю – відказав.

      Присіла на лавку, під деревом, випростувала сукню і поклала руки на коліна.

   - Мене звати Анастасія – сказала.

      Перестав грабати, випростався і подивився просто на мене.

 - Дуже красиве ім’я – мовив.

 - Дякую. А тебе як звати?

 - Йосип. Ви щось хочете?

 - Лише поговорити…  Йосипе. Не заважаю? Піду, якщо хочеш.

 - Можу працювати і розмовляти. Однак сумніваюся, що ваші батьки були би задоволені, що ви тут. Бачив їх, як виїжджали кудись.

 - Так, цей день належить мені – відповіла.

 - І хочеш його провести розмовляючи зі мною?

 - Так.

 - Тож проведемо цей день разом… Анастасіє.

   Ох, любий щоденнику, чи існувало колись таке чудове слово «разом»?

   Йосип працював, я дивилася на нього і розмовляли. Часом чула злість у його голосі, коли говорив про те, що хотів би осягнути у житті, як досягне цього, що буде багатим. Пообіцяв собі, що вже ніхто ніколи не буде дивитися на нього з гори.

   Кілька раз посміхнувся, а його посмішка була як сонце яке виглядало з-за хмар. Розповідала йому про себе.

 - Не хотіла би вийти заміж?

 - Хотіла би чогось більшого, не тільки заміжжя – відповіла. – Це важко пояснити і не очікую, що хтось зрозуміє.

 - Я розумію – відповів тихо – тому, що прагну від життя більшого.

   Години минали, а ми все розмовляли. Приготувала обід.

   Ближче до вечора, почула голоси батьків у будинку.

 - Мушу йти. Дякую тобі за день.

 - Мені теж було приємно.

   І… взяв мене за руку, підніс її до своїх вуст і поцілував.

   Огорнуло мене якесь дивне тепло і боялася, що за мить зомлію.

 - До побачення, Анастасіє – сказав – до наступного разу, коли будемо разом.

 - До побачення.

   Разом.

   Чекаю на цей момент, хочу, щоб настав як найшвидше. Разом з Йосипом.

   На добраніч.

   Твоя Анастасія.