5 вересня 2020

   Гарячка.

   Назар палко поцілував Настю, обпікаючи поцілунком. Його тіло горіло. Серце шаленіло. Все тому що тримав в обіймах і цілував Настю. Відкинув від себе спомини того, про що кілька хвилин тому говорили, успіхи, правду, яку пізнали.

   «Подумаю про це пізніше. Пізніше.»

    Настя пригорнулася сильніше до Назара. Палко відповідаючи на його поцілунки. Всі ці роки була самотньою. Тому з приємністю пригорнулася до Назара, з радістю приймаючи його тепло, тонучи у його сильних обіймах. Мріяла ні про що більше не мріяти, лише відчувати.

   Сміливо відповідала на його поцілунки. Назар від нестями притиснув її ближче до себе. Розкішно пахнув милом, повітрям і чоловіком. Прагнула його так міцно, як ніколи до цього. Опустив долоні з її обличчя і доторкнувся плечей. Відчувала, як тепло його пальців хлинуло на неї і паралізувало її тіло. 

    Буря на вулиці була нічим порівняно з тим що діялося між ними. «Насте – подумав – Моя Настя. Моя любов, єдина котру кохав. Ти тут. Тут зі мною. Настя, єдина жінка… котра мене зрадила…»

    Охолонув і перервав поцілунок. Опустив руки, вдивляючись у Настю, яка повільно розплющила очі. Хтивість позбавила його контролю над собою.

   - Назаре? – прошепотіла. – Ох, Назаре, так хочу тебе.

   Схопив її за руки, зняв їх зі своєї шиї. Відсторонився.

   - Прагнеш мене? – сказав гострим голосом. – На як довго цього разу, Насте? А, розумію. Вигадала собі, що зробити, щоб не померти від нудьги поки будеш тут. Розважитися з дурним, наївним Назаром. Не цього разу, моя пані. Одного разу вже дав себе обманути, але, не маю наміру дозволити обманути себе знову. Знайди собі когось іншого для ігор.

   Бажання, яке пожирало Настю, згасло так швидко, ніби хтось вилив на неї відро холодної води. Палаючи від злості, заклала руки на стегнах.

   - Це огидно – промовила тремтячим від злості голосом. – Як смієш стверджувати, що граю з тобою у якусь брудну гру! Думаю, що саме час, поговорити про те літо, Назаре. Досить з мене твоїх видумок, що все це закінчилося через мене. Чому просто не вияснимо все і не закінчимо з тим раз і назавжди?

   Назар протягнув рукою по волоссі.

   - Добре, поговоримо про це, але не зараз. Я йду. – Пройшов кімнатою.

   - Назаре, зачекай – крикнула. – Буря… Небезпечно зараз виходити.

   Затримався і подивився на неї.

   - Тут також небезпечно. Принаймні знаю чого чекати від бурі. А від тебе? Встановлюєш правила які тобі подобаються. Ти одна з курортників, а я походжу з тієї гіршої сторони затоки. Коли доходить до зближення, пам’ятаєш про це і так власне поводишся. Коротше кажучи ти сноб.

   Вийшов, захлопнулися за ним двері.

   Настя була така розгнівана, що єдиний звук який могла у стані з себе видати, був смішний, короткий писк. Всілася у крісло, а за мить знову зірвалася на рівні ноги. Її думки кидали її у різні сторони.

   Не сноб… Яка ціль була у неї після закінчення університету? Чи її вчинки, її успіхи не були нічим іншим, як лише глибока закам’яніла потреба віднайти своє місце у житті? Назар створив «Просування до влади». Але чи всі ті здобутки, фінансові вигоди, так мало для нього означали, були лише звичайним здобутком?... Боже… Чому до болю повторював, що те літо це її провина?

   Настя сіла на диван. Притиснула долоні до скроні, хотіла у такий спосіб впорядкувати все у голові.

   «Ох, Назаре – подумала. – Дурню, не треба було виходити у таку бурю. Неважливо – сказала собі – це мене не стосується.»

   Нажаль, стосувалося її. Якби був поранений, то вона… Ні, не могла навіть думати про таку можливість. Що за впертий чоловік! Нервує її.

   Зітхнула, затримала погляд на вогні. Не повинна була приїжджати у Залізний Порт. Повинна була поплисти  кораблем  на якийсь сонячний острів, де могла би годинами лежати на теплому, піщаному пляжі.  Могла поїхати до…

   Ні. Якби не приїхала у Залізний Порт, провела би решту своїх днів, живучи таким життям, яке втратило для неї свою вартість. Мусить подумати, чи кар’єра і її спосіб життя задовольняли її, чи трималася цього тому, що це допомагало знайти своє місце у житті.

   Був ще Назар. Те літо, котре провели разом, повинно було залишитися у небутті.

      «Добре – подумала. – Буду відірвана від роботи найближчий місяць. Мушу фізично відпочити, переглянути ще раз своє життя і кар’єру також викинути Назара раз і назавжди зі свого життя.»

   Важко зітхаючи підвелася і пішла до кухні, приготувати собі вечерю, на яку звісно не мала бажання.

   Цього вечора, о восьмій годині, Настя, одягнена у синю сукню, сиділа на краю дивана. Читала. Назовні досі шаленіла буря, але Настя не звертала на неї уваги.

   Раптом блискавка освітила всю кімнату. Згасло світло, залишивши вогонь у каміні єдиним джерелом  світла у домі.

   Настя притиснула руки до грудей, відчуваючи шалене серцебиття, спробувала заспокоїтися. Затримала подих, після чого зморщила брови, будучи не задоволеною своєю поведінкою.

   Не було у цьому нічого надзвичайного, що у Залізному Порту вибило світло через бурю. Необдумано було з її сторони не мати біля себе ліхтарика чи свічки. Пригадала, що батьки завжди готували такі речі, коли починалася буря. Настя нажаль ніколи про таке не думала. Тепер була зовсім сама і не мала поняття, де зазвичай може бути ліхтарик чи свічка. На зло залишилася їй лише одна колодка, котру могла підкинути до вогню. Це означало, що якщо зараз щось не вигадає, залишиться зовсім без світла.