5 вересня 2020

   Дощ.

   «Буде падати» - подумав Назар, коли почув грім.

   Перед очима з’явився йому образ гарячого, літнього дня, коли він і Настя були у крамниці і пили лимонад. Пам’ятав, як Настя вперлася, щоб залишити пляшку на пам’ять. Коли заносив багаж, побачив, що стояла на полиці у спальні Насті.

   «Як щось таке звичайне, ідіотичне, як пляшка з лимонаду, могло викликати у мені аж такий неспокій?»

   Коли прийде час і буде з Настею сам на сам, почує нарешті відповідь на деякі дуже старі і дуже болючі питання. Був однак впевнений, що не має бажання робити це у присутності чужих людей.

   Загриміло знову і Назар подивився на небо. Чорні хмари напливали ніби величезні, хвилі на морі.

   Думав, що дощ, нагнав Настю до дому.

   Однак Насті не було в дома.

   Після втечі з крамниці сіла на велосипед і поїхала дорогою з міста і в залежності від настрою з’їжджала на бічні стежки. Повернулася додому пополудню, з’їла обід і виїхала знову на своєму улюбленому велосипеді.

   Цього разу поїхала далеко за місто. Затрималася біля верби серед поля. Колись цілими годинами сиділа під цим деревом. Мріяла. Була впевнена, що і її бабуся туди приходила.

   Поклала велосипед на землю. Витягнулася зручно на траві, під гілками верби. Дивилася на сонце яке пробивалося крізь листя. Заплющила очі.

   «Верба» - подумала сонно. Якоїсь ночі вона і Назар кохалися під цим деревом. Низько звисаючі гілки утворювали стіну, відділяючи їх від решти світу. Розплющила очі, коли пригадала собі сцену із крамниці.

   Через це все ледь не втратила панування над собою. Дякувати Богу, вдалося їй втекти із крамниці. Мирослава напевно не пропустила би ані жодної деталі зі сварки між нею та Назаром. А так принаймні не дала  Мирославі теми для пліток.

   Заплющила знову очі.

   «Я не маю наміру псувати собі гумор, роздумуючи про нього.»

   І почувала себе чудово… так… чудово.

   Буря, котра годину попереджала про своє прибуття, вирішила нарешті прийти, і то з великим гулом. Почало все заливати, температура різко впала. Блискавка роз’ясняла небо.

   Холодний дощ застав Настю. Підірвалася із криком.

   Була вже промокла до останньої тики і тремтіла від холоду. Важкі гілки верби були ніби дірява парасоля під час льодяного дощу. Прибрала мокре волосся з чола і вхопилася за руль велосипеда, ледь не впала.

   Раптом якась сильна рука схопила велосипед і хтось міцно схопив її за руку. Настя підвела голову і побачила чорні, розгнівані очі Назара.

   - Ти дурна! – кричав, намагаючись перекричати бурю. – Повинна знати, що робити, і не стояти під деревом під час сильної бурі. Ходи!

   Ледь не перекинув її тягнучи за собою, коли виходив з-під дерева.

   - Ей! – заволала Настя, намагаючись звільнити руку з-під залізного хвату Назара. – А що з моїм велосипедом?

   - Хай пропаде. Може змиється з нього та фіолетова фарба. Твій велосипед мені більше подобався, коли був жовтим. А тепер замовкни і ходи.

   - Але!

   Але Назар її не слухав. Настя відчувала ніби пливе у повітрі. Дощ падав на них зі всієї сили. Настя практично нічого не бачила коли бігли.

   Врешті дійшли до дому. Назар відкрив двері, котрі Настя звичайно не засунула виходячи. В пихнув її всередину, після чого захлопнув за собою двері.

   Кілька хвилин стояли нерухомо, хапаючи важко повітря. Біля них зробилася калюжа.

   Настя тремтіла. Блузка прилипла до її тіла, ніби друга шкіра, під нею виразно вимальовувалися її груди.

   «Настя прекрасна» - подумав. Була повністю мокра. Її мокре волосся. «Боже яка вона красива.»

   - Мені так холодно – сказала, цокаючи зубами. Пішла у ванну і принесла два рушника. – Прошу – сказала, даючи один Назару. – Це на разі повинно допомогти.

   Витер рушником обличчя.

   - Що ти, до біса, робила, стоячи собі ніби нічого під тим деревом в час бурі? Це не було розумно.

   Настя витирала волосся.

   - Зовсім там не стояла – сказала. – Власне збиралася звідти піти. Просто заснула під деревом і наступну річ, котру пам’ятала – хлюп! – цілий водоспад вилився на мою голову. Звідки знав, що я там?

   - Був у машині, готовий до від’їзду. Коли вітер порухав гілками і я побачив твій велосипед. Земля там зам’яка, щоб під'їхати машиною, тож мусив бігти. Додумався, що ти під деревом. Бачиш велосипед, то побачиш і Настю. Нерозлучна пара.

   Посміхнулася.

   - Це правда. Я і велосипед були нерозлучні стільки років і кілометрів.

   - Знаю. Пам’ятаю, коли тобі його купили. Думав, що забилася, в’їжджаючи на дерево під час того першого літа. Ніколи вжитті не бачив такого незграбного велосипедиста. – Замовк на мить і переніс погляд на якусь невидиму цятку на стіні. – Це був красивий велосипед. Новий, блискучий, жовтий. Пам’ятаю, що колись мені приснилося, що той велосипед був мій і що катався на ньому…