5 вересня 2020

   Синє.

   Настя виглядає крізь вікно своєї спальні, з усмішкою вдивляючись у синє небо. Забула вже, які красиві ранки у Залізному Порту. Вперше за останні кілька тижнів міцно спала. Пробудилася у кімнаті наповненій сонцем.

   Прийняла душ, після чого одягла джинси, синю як небо блузку і була готова до сніданку. Виходячи із спальні, подумала, що й справді голодна. На протязі кількох місяців їла просто із звички, не відчуваючи апетиту. Інколи, маючи дуже завантажений день, аби не забути, вписувала обід до листа справ.

   «Завантажений день – повторила у думках, входячи до ясної кухні.»

Її настрій повільно мінявся. Сіла за стіл із чашкою кави, з тарілкою омлету, бекону і двома грінками.

   «Цікаво, як Назар проводить час – задумалася. – Що він робить у Залізному Порту, адже стверджує, що він тут не живе? І чому він вчора мені наснився?» ЇЇ сон був наповнений смисловими сценами, під час яких цілувалися і…

   - Припини, Насте – промимрила і набрала трохи омлету на виделку. Вчора у ночі постановила зовсім не думати про те, що сталося між нею і Назаром. Однак зараз цей сон довів, як сильно це прожила. Пробудилася серед ночі з його іменем на вустах.

   «Це смішно – сказала собі, підносячи чашку кави. – Зріла, досвідчена жінка, а поводиться як малолітка!» У світлі нового дня зрозуміла, що сталося. «Втома і ностальгійне повернення спровокували, що мої думки повернулися до того нещасного літа. Була втомлена. Коли Назар з’явився… Ну так, це врешті має якийсь сенс. Проблема з голови.»

   Задоволена зі свого пояснення випила каву. Почула стукіт у двері і ледь не упустила чашки, потім міцно поставила її на стіл і пішла відкрити двері.

   Це був Назар.

   Її серце застукало міцніше, затримала подих. Дивилася на нього.

   - День добрий – вдалося їй ледь промовити.  – Чим, зобов’язана вашому приходу?

   «Могла би припинити так добре виглядати – подумав. – Могла би триматися подалі від його снів, таких які мучили його попередньої ночі. Могла би бути кимось іншим, лише не собою, Настею.»

   - Ехмм – почав, після чого кахикнув, чуючи свій захриплий голос.

   Настя зморщила брови.

   - Назаре, чому не зайдеш в середину?  - Відступила аби пропустити його. - Хочеш кави?

   - Оголошують шторм після обіду.

   Зайшов до кухні і Настя зачинила за ним двері. Кинув оком на стіл.

   - Твій омлет холоне – сказав. – Сам наллю собі кави. Де чашки?

   Настя вказала на шафку над умивальником і сіла за стіл. 

   - Назаре? – запитала, опустивши його на землю. – Це, не моя справа, хотіла лише запитати. Власне чому ти виконуєш роботу, котру зазвичай виконував твій батько, так як ти тут навіть не живеш?

   Зробив ковток кави.

   - Це не твоя справа.

 Настя встала, щоб занести свою тарілку до умивальника.

   - Розумію – сказала, поклавши тарілку. – Я впевнена, що моя родина оцінить, що ти доглядаєш будинок. Можеш виписати мені рахунок.

   Назар випив каву до кінця і встав. Поклав чашку до умивальника.

   - Все в порядку.

   «За близько – подумав. – Стою за близько до неї.» Відчував делікатний, квітковий аромат парфумів, котрі завжди використовувала і свіжий запах мила і шампуню.  «До біса, мушу вибратися з цього дому і триматися подалі від Насті.»

   - Піду вже, наразі.

   Розвернувся і вийшов з кухні, делікатно замкнувши за собою двері. Настя стояла нерухомо, дослухаючись до тиші, котра раптово заполонила дім.  Відголос низького голосу Назара слаб, а потім завмер. Було зовсім тихо. Почувалася так, ніби Назар забрав з собою всю енергію і світло дня, залишивши лиш тишу.

   «Це смішно – подумала. – Адже назовні досі триває красивий, сонячний день.» Вирішила, що забуде про Назара і буде на повну радіти канікулам… Буде…

   - Ну власне, що буду робити цілий день? – сказала голосно, підносячи руки. – Анастасіє, візьми себе в руки!

   Вийняла із шопи свій власний, фіолетовий велосипед і сперла його до дерева. Помила його. Велосипед був вже ржавий і знищений, але колеса досі тримали.

   - Фантастично! -  промовила посміхаючись.

   Стільки спогадів пов’язано з цим знищеним велосипедом. Мала дев’ять років, коли дізналася, що чекає на неї у Залізному Порту. Батьки вислали його туди. Був тоді жовтого кольору.

   Пам’ятала, коли їй було тринадцять, залишила свій велосипед за будинком, на дорозі і пофарбувала його у фіолетовий. Цей колір, їй здавалося, більше пасував дівчинці підліткові.

   Це було дуже пурпурове літо. Її купальник, більшість шортів і футболок все було пурпурове. Нажаль, мамі це не подобалося.

   Настя тихо засміялася. «Стільки чудових, дурних і сентиментальних згадок. Щастя приходить так легко, коли ти молодий.

   А зараз? – запитала сама себе, коли підійшла до дороги. Чи щаслива? Таке просте питання, але відповідь здається дивно важкою.» Не пам’ятала навіть, чи задумувалася про це в останні роки. Просто жила своїм нервовим, швидким життям, без відпочинку, без часу для себе.