Синє.
Настя виглядає крізь вікно своєї спальні, з усмішкою вдивляючись у синє небо. Забула вже, які красиві ранки у Залізному Порту. Вперше за останні кілька тижнів міцно спала. Пробудилася у кімнаті наповненій сонцем.
Прийняла душ, після чого одягла джинси, синю як небо блузку і була готова до сніданку. Виходячи із спальні, подумала, що й справді голодна. На протязі кількох місяців їла просто із звички, не відчуваючи апетиту. Інколи, маючи дуже завантажений день, аби не забути, вписувала обід до листа справ.
«Завантажений день – повторила у думках, входячи до ясної кухні.»
Її настрій повільно мінявся. Сіла за стіл із чашкою кави, з тарілкою омлету, бекону і двома грінками.
«Цікаво, як Назар проводить час – задумалася. – Що він робить у Залізному Порту, адже стверджує, що він тут не живе? І чому він вчора мені наснився?» ЇЇ сон був наповнений смисловими сценами, під час яких цілувалися і…
- Припини, Насте – промимрила і набрала трохи омлету на виделку. Вчора у ночі постановила зовсім не думати про те, що сталося між нею і Назаром. Однак зараз цей сон довів, як сильно це прожила. Пробудилася серед ночі з його іменем на вустах.
«Це смішно – сказала собі, підносячи чашку кави. – Зріла, досвідчена жінка, а поводиться як малолітка!» У світлі нового дня зрозуміла, що сталося. «Втома і ностальгійне повернення спровокували, що мої думки повернулися до того нещасного літа. Була втомлена. Коли Назар з’явився… Ну так, це врешті має якийсь сенс. Проблема з голови.»
Задоволена зі свого пояснення випила каву. Почула стукіт у двері і ледь не упустила чашки, потім міцно поставила її на стіл і пішла відкрити двері.
Це був Назар.
Її серце застукало міцніше, затримала подих. Дивилася на нього.
- День добрий – вдалося їй ледь промовити. – Чим, зобов’язана вашому приходу?
«Могла би припинити так добре виглядати – подумав. – Могла би триматися подалі від його снів, таких які мучили його попередньої ночі. Могла би бути кимось іншим, лише не собою, Настею.»
- Ехмм – почав, після чого кахикнув, чуючи свій захриплий голос.
Настя зморщила брови.
- Назаре, чому не зайдеш в середину? - Відступила аби пропустити його. - Хочеш кави?
- Оголошують шторм після обіду.
Зайшов до кухні і Настя зачинила за ним двері. Кинув оком на стіл.
- Твій омлет холоне – сказав. – Сам наллю собі кави. Де чашки?
Настя вказала на шафку над умивальником і сіла за стіл.
- Назаре? – запитала, опустивши його на землю. – Це, не моя справа, хотіла лише запитати. Власне чому ти виконуєш роботу, котру зазвичай виконував твій батько, так як ти тут навіть не живеш?
Зробив ковток кави.
- Це не твоя справа.
Настя встала, щоб занести свою тарілку до умивальника.
- Розумію – сказала, поклавши тарілку. – Я впевнена, що моя родина оцінить, що ти доглядаєш будинок. Можеш виписати мені рахунок.
Назар випив каву до кінця і встав. Поклав чашку до умивальника.
- Все в порядку.
«За близько – подумав. – Стою за близько до неї.» Відчував делікатний, квітковий аромат парфумів, котрі завжди використовувала і свіжий запах мила і шампуню. «До біса, мушу вибратися з цього дому і триматися подалі від Насті.»
- Піду вже, наразі.
Розвернувся і вийшов з кухні, делікатно замкнувши за собою двері. Настя стояла нерухомо, дослухаючись до тиші, котра раптово заполонила дім. Відголос низького голосу Назара слаб, а потім завмер. Було зовсім тихо. Почувалася так, ніби Назар забрав з собою всю енергію і світло дня, залишивши лиш тишу.
«Це смішно – подумала. – Адже назовні досі триває красивий, сонячний день.» Вирішила, що забуде про Назара і буде на повну радіти канікулам… Буде…
- Ну власне, що буду робити цілий день? – сказала голосно, підносячи руки. – Анастасіє, візьми себе в руки!
Вийняла із шопи свій власний, фіолетовий велосипед і сперла його до дерева. Помила його. Велосипед був вже ржавий і знищений, але колеса досі тримали.
- Фантастично! - промовила посміхаючись.
Стільки спогадів пов’язано з цим знищеним велосипедом. Мала дев’ять років, коли дізналася, що чекає на неї у Залізному Порту. Батьки вислали його туди. Був тоді жовтого кольору.
Пам’ятала, коли їй було тринадцять, залишила свій велосипед за будинком, на дорозі і пофарбувала його у фіолетовий. Цей колір, їй здавалося, більше пасував дівчинці підліткові.
Це було дуже пурпурове літо. Її купальник, більшість шортів і футболок все було пурпурове. Нажаль, мамі це не подобалося.
Настя тихо засміялася. «Стільки чудових, дурних і сентиментальних згадок. Щастя приходить так легко, коли ти молодий.
А зараз? – запитала сама себе, коли підійшла до дороги. Чи щаслива? Таке просте питання, але відповідь здається дивно важкою.» Не пам’ятала навіть, чи задумувалася про це в останні роки. Просто жила своїм нервовим, швидким життям, без відпочинку, без часу для себе.