4 вересня 1892

   Любий щоденнику

   Голубі. Його очі такі голубі як літнє небо. Або як незабудки, або як сапфіри у намисті, котрі отримала від мами з татом на шістнадцяті уродини.

   Не повинна однак порівнювати голубінь його очей з будь-чим, що існує на цьому світі. Вони занадто надзвичайні, аби ставити їх в один ряд з тим, що звичайне.

   Ох, була сьогодні такою відважною! Одягнена в нову жовту сукню, з парасолею в руці, пішла повільно у сад, де працював мій садівник.

   Моє серце билося так часто, що боялася, що він зможе це почути. Щоки вкрилися рум’янцем і сподівалася, що якщо це помітив, то спише все на погоду. Мої коліна так тремтіли, що напевно би зомліла, якби до мене заговорив.

   Але він не сказав ні слова. Коли проходила коло нього, він повернув голову і наші погляди зустрілися. Як довго це тривало? Кілька секунд? Хвилин? Годин? Не знаю, для мене час затримався.

   Коли сидячи біля свого вікна, згадуючи цей чудовий момент, намагаюся пригадати, чи посміхнулася до нього. Згадую, який був вираз мого обличчя.

   Але найбільше переймаюся тим, що побачила у його очах. Гнів? Що спровокувало це зло? Прагну дізнатися це і залагодити його внутрішній неспокій.

   Мрію почути його голос. Аби дізнатися його ім’я і почути як звучить.

   Такі відважні, сміливі думки. Коли сиджу тут сама у роздумах, огортає мене якесь дивне відчуття.

   Знаю, що не буду задоволена, допоки не почую його голосу. Ризикую натрапити на гнів батьків, якщо спіймають мене при розмові з ним, але мушу. Мушу.

   Час йти спати, любий щоденнику, хай присняться мені його голубі очі.

   Добраніч.

   Твоя Анастасія Висоцька.