4 вересня 2020

      Згадка.

   Це слово відбилося відголосом у думках Насті. І одразу перед її очима з’явилися сцени з минулого, деякі чисті як кришталь, інші, хоч і легко тьмяні, досі ще виразні.

  Заглушила свій автомобіль, але не висідала. Тримаючи кермо, вдивлялася у великий двоповерховий будинок, а її погляд  затримався на вікнах другого поверху.

   З іншого боку будинку знаходилася кімната, у якій мешкала під час літа. Любила цю спальню, а найбільше її вікно викладене м’якими подушками, де проводила години, мріючи про майбутнє.

   Мала вісімнадцять років, коли востаннє була у Залізному Порту. Здавалося їй, що минули століття від того часу. Недавно відсвяткувала своє тридцятиріччя. Тридцять. Боже, куди поділися ці роки?

   Будинок досі виглядав так само. Його вікна нагадували всевидющі очі, котрі не пропустили жодної дрібнички із життя попередніх поколінь.

   Веранда зараз була пустою, але у споминах, котрі хлинули як ріка, Настя бачила білі меблі, чула голоси, сміх і відчула вустами смак терпкого, свіжого яблучного соку.

   Це літо, коли мала вісімнадцять років, було так давно, але для неї залишилося незабутнім. Літо наповнене лінивими днями.

   Це було літо наповнене таємницями, літо Назара.

   Настя струснула головою, так ніби хотіла опам’ятатися з минулого, яке осіло на ній наче павутина. Вийшла з авто і вийняла з кишені той єдиний ключ. Знала, що саме ним відімкне двері дому. Забрала сумку і светер із сидіння.

   Згадка.

  Заплющила на хвилину очі. Глибоко вдихнула, смакуючи гостре, свіже повітря із затоки, яка розтягувалася за будинком, за чудовим пагорбом покритим буйною травою.

   Повільно розплющила очі, огортаючи все довкола себе: легкий туман над морем, сірість неба і будинок. Настя затремтіла. Подув вітру приніс спомини певної холодної ночі. Підійшла до багажника, аби витягнути свої речі і раптово затрималася. Відчула, що саме зараз повинна ввійти до будинку, так ніби якийсь таємний голос примушував її поспішити. Швидко вибігла по сходах на терасу, прокрутила ключ у замку. Зайшла в середину. Затримала віддих і посміхнулася, заходячи до вітальні.

   Ніби й не було тих дванадцяти років. Знову тут і нічого не змінилося. Дерев’яні підлоги, дубові меблі, а у повітрі відчувався запах яблук.

   Зручний диван і крісла стояли там де й завжди, запрошуючи, щоб присіла.

   Настя поклала свої речі на крісло і пройшла далі, вдивляючись у картини, стіни, у незліченну кількість книжок на полицях, фотографії у старих рамах.

   Не забула жодної дрібниці. Ввійшла до їдальні і завагалася на мить, стоячи перед  дверима. Уявляла собі, що відчуває запах свіжої випічки. Сонце, сміх і ясне серце, молодість і її невинність – це все знаходилося за тими дверима, у великій, блискучій кімнаті, де провела стільки чудових годин.

   «Ні – подумала – не маю вже вісімнадцяти років.» Вперше була тут сама. І не було вже ані випічки, ані сонця, ані сміху який наповнював кімнати старого будинку, лише тіні сірого неба і спомини.

   Її посмішка згасла і огорнув сум. Зайшла до кухні.

   У цей самий момент відкрилися другі двері і зайшов чоловік, який приніс дрова для каміна. Настя затримала віддих. Чоловік завмер. Їх очі зустрілися. Час затримався.

   Настя почула дивний шум у вухах, примружила очі.

   «Це неможливо. – Її думки бігли як шалені. – Це не він стоїть переді мною. Це не може бути він.» Одягнений у джинси і сорочку.

   Це не міг бути він. Але був. Назар.

   Настя не могла поворухнутися. Могла лише дивитися і думати.

   Назар відчув холодний біль у животі. Настя. Була останньою особою з родини Висоцьких, на приїзд якої сюди міг сподіватися.

   Але не була вже тою вісімнадцяти літньою дівчиною, яку пам’ятав. Перед ним стояла жінка, красива.

   Її тіло, колись надто щупле, набрало більш жіночних форм.

   Гаряча хвиля проплила по тілу Назара і одразу знав, що це означає. Це було бажання. Відчув злість.

   - Привіт Настю – промовив низьким голосом.

   - Привіт Назаре – відповіла тихо.

   «Спомини – подумав Назар, коли почув її голос. – Вона пробуджує стільки споминів.»

   Відірвав від неї погляд і подивився на дрова, які досі тримав.

   - Приготую камін. Зможеш розпалити вогонь, коли захочеш. Приніс трохи дров.

   «Замовкни – промовив собі – замовкни. Виголосив стільки про дрова, ніби то була найважливіша річ, котру маєш до розповіді.»

   - Я зараз піду.

   Назар скерувався у сторону виходу. Настя зійшла з його дороги і схопилася за поручень крісла, коли почали тремтіти ноги.

   - Не… не знала, що знову живеш у Залізному Порту – сказала.

   Назар затримався навпроти неї. Їх очі знову зустрілися.

   - Не живу – відповів.

   - Ох, то ж відвідуєш батька? Але це він завжди займався відкриванням, приготуванням і замиканням будинків і…