Пором

Пором

Цієї ночі смоктало під ложечкою. Вереснева вода за бортом неласкаво шуміла. Я думав про майбутню книгу. Про ті митарства, що чекають на мене у видавництві й, потім, у друкарні.

Вже на одинадцяту вечора в ресторані не залишилося нікого. Чути було, як кухарі дзвеніли посудом. І як билися об борт хвилі.

Вже четверту годину плив я морем. Плив уперше. І плив сам…

Бергер довіз мене до південного узбережжя Фінляндії і віддав квиток. — Я не поїду, вибач, — сказав він. — Нині не поїду. Побуду пару днів. Подивлюся країну Суомі. Почекаю на Агнес. Добре тут. Може, і ти пригальмуєш?

— Ні, — відрізав я.

— Тут сухий закон.

Три офіціантки збирали розкидані водіями вантажівок і штормом серветки та пивні дечки.

— Чому ви не йдете спати? — запитала мене міцна білявка. Вона нагадала мені Агнес. Так, віддалено. — Качку легше переносити сонним.

— Як вас звати?

— Зігне, — усміхнулася вона. — Ви звідки?

— З Антверпена до Києва.

— Я так і зрозуміла, що ви руський.

— По чому?

— П’єте, не запиваючи пивом. І багато.

— Гаразд, — усміхнувся і я, — йду. Дякую.

— Прошу. На добраніч!

...Ударом мене викинуло з ліжка. Оговтавшись, одягненим тільки в труси, я схопив рятувальний жилет. Нічого не чув, тільки шум води. Розчинивши двері, я ступив у коридор. Тут натовп людей бився насмерть. Кричали, лаялися, плакали. Смертельні погляди. Вода стояла вже по коліна. Холодна, пекуча.

«Це кінець!!! — тьохнуло в мені серце. — Це кінець!!!»

Слабких топтали ногами. Били по головах, в обличчя. Ковзали по волоссю.

«Треба думати тільки про себе! — заговорив хтось у мені. Гучно. Так гучно, що я перестав чути все інше. Я оглух. Я тільки дивився і бачив…

— Ти виживеш, якщо виберешся на верхню палубу, — вже кричав мій мозок, — повз тих, хто безпорадно кличе, повз приречених. Вгору, і не озирайся! Ти нікому вже не допоможеш. Ти слабкий. Ти нікчема!»

По перилах, по вже похилій стіні дістався я палуби. І хвиля змила мене.

Ось він — кінець. Ось воно — море. Море і я. Смерть моя, нагла…

Ноги і пальці рук звело судомою, боляче. Я заливаюся слізьми. І хлипаю вже солону воду. Я замерзаю. Навколо нікого. Хвилі та чорне небо.

— Суко, Бергере! — кричу я.

Але губи не рухаються. Тільки чую свій стогін. І вітер страшні накочує нові чорні хвилі. По воді зелені зайчики, зеленою кулею. Я тягнуся до них. Моїм рукам тепліше. Вони загрузли в клейкому м’якому желе.

— Нарвік! — шепочу я. І меркне світло...

... Біла стеля. Білі стіни. І у відчинене вікно промінь низького сонця. Підходить біла людина.

— Де я?

У відповідь щось незрозуміле. Англійською.

— Wo bin ich? — перепитую.

— Нарвік, Швеція, шпиталь. Ви врятувалися, вхопившись намертво за рятувальний жилет потопельника на прізвище Бергер.