Бесіда

— Я прочитав кілька твоїх журналів, — Бергер говорив, не виймаючи сигари з рота. — З голови не йде твій лист німецькому другові.

— Це програмна річ, — сказав я, — тобто заради чого вся ця затія з журналом.

— Я здогадався. — Він скептично наморщив лоб і звузив очі. — Я багато думав про цю статтю. Навіть дорогою сюди…

Ми йшли піщаним берегом. Хвиля, дрібна тепер, шуміла слабо. Бергер нагнувся. Підняв шматок уже висохлих водоростей.

— Прекрасний колір, глянь, — він підніс і розтягнув за кінці, наче товсту волохату зміїну шкіру, просто перед моїми очима. — Бачиш, по ворсинках майже рожевий, а всередині ще зелений. Дружина каже, що у водоростях осідають душі потопельників. Світла душа — більш веселкові тони, темна — танг… Так, — схаменувся він, пакуючи рослину в целофан, — ось ти пишеш, що ми — німці там, австрійці, французи та інша братія не можемо зрозуміти вас, і тому не здатні, мовляв, належним чином перейматися вашими долями. А я ставлю питання. А чому ми мусимо це робити? Яку участь у долі німців взяли радянські громадяни після розгрому третього рейху? — Бергер зупинився.

Він погойдався на ногах. З п’ят на носки. З п’ят на носки. Пісок трамбувався під його дорогими вишневими туфлями.

— Ось я запитую, чи треба було спрямовувати один проти одного шпаги, коли війна вже закінчена. Почуття провини було ж в обох сторін. Чи я не правий? Хіба ваші солдати не вбивали німецьких дітей, не ґвалтували жінок, не спалювали, не катували?

Я мовчав.

— Та я знаю і сьогодні людей, — продовжував Бергер, щипнувши недопалоком сигари у хвилю, — які одразу виходять з кімнати, якщо до неї входить колишній громадянин Радянського Союзу. І це не через останню війну. А через післявоєнні враження. З тих років, які в суспільстві звалися мирними. Чому ми, європейці, повинні перейматися вашими бідами? Чому маємо допомагати народу, який не боровся з системою, а радше брав у ній діяльну участь?

Я мовчав.

— Чому ви лізити в наш менталітет? Хто цього від вас вимагає?

— Ніхто.

— Але ж ти написав. Про коріння, про ґрунт, голос предків, які залишаються невідомими та ніколи не пізнаваними чужинцям. Послухай, — рука Бергера відкрилася долонею вгору. По ній застрибали зайчики. — Ці терміни, актуальні в третьому рейху та післявоєнній Польщі, не мають жодного сенсу в об’єднаній Європі. Подивися навколо, — він обвів море і берег. Повільно.

Я дивився на безкрає море, що злилося з синім небом, де зависали білі хмари. І згадалася картина художника Рилова «У блакитному просторі». Бракувало лебедів і вітрильника. Я дивився на голе й довге узбережжя, всіяне сухими водоростями.

— Повір, — Бергер розпалював нову сигару, — мені сорок сім років. Життя таїть багато гарних сторін. І не тільки духовних. — Він поблажливо поплескав мене по плечу. — І все ж. Я братиму участь у твоєму виданні. Хочеш віскі?

— Не змарную нагоди з такого приводу.

— Добре сказано!

— А що Агнес?

— Я її відпустив. У неї горе. Мати потрапила в автокатастрофу. Агнес уже в дорозі.