Відчинені двері

— Агнес, — сказала вона і стиснула мою руку. Сильно.

Очі кольору індіго і солоне волосся. Червоний рот і дві родимки праворуч. Усе це всміхалося мені завченою посмішкою.

— Мій найбільший скарб, — мовив Бергер, високий брюнет з іронічним поглядом блакитних очей. Він відвів від обличчя сигару, наче фужер. — Всюди зі мною. Вірна, розумна і збіса мила шведочка. Чи я помиляюся? — запитав він усіх.

— Ні, — сказав Тео.

— Не знаю, — відповів я.

— Дурість, — усміхнулася Агнес ще раз.

— До столу! — наказав Тео.

Сервіровані в зелень морські рибини витріщеними очима дивилися на нас. Піднімалася пара від кружалець варених черепашок. Із срібного відерця гордо стирчало горлечко привезеного мною кримського шампанського. Віскі вже налили в товстостінні склянки. Широкі та восьмигранні.

— Лід за бажанням, — Тео підняв свою склянку. — Прост!

— Стоп, стоп, стоп! — Бергер стримав його руку, що вже підносила напій до губ. — Нехай руський скаже тост. Адже у них так заведено? — запитав він Агнес.

— Не знаю. Я там не була.

— Заведено, — кинувся їй на виручку я. — Нас тут четверо...

— І хтось нас зрадить, — вставив жартома Бергер.

— Не заважай, — сказала шведка.

— Один німець, — вів я далі, — один австрієць, один, як ви кажете руський, одна шведка. А всі ми в Бельгії. Мікроінтернаціоналізм. Хочу, щоб так було завжди. І скрізь люди сиділи тільки за одним столом, а не в різних окопах. І обов’язково, щоб були жінки. А там, що Бог дасть.

— Браво!

— Дивлюся на рибину, і вона на мене дивиться, — Тео відрізав смачний шмат, прикрашений лимонною скибочкою, — ось я буду її їсти. А потонув би я — вона мене.

— Чудова думка, чи не так, Агнес, — сказав ні сіло ні впало я.

— Не треба на нього так дивитися, — мовив Бергер, — Агнес, дитинко, ти все ж моя. І я ще не настільки п’яний.

— Охолонь! Захропеш. Не мине і пів години, — замахала на нього руками вона. Вони, оголені до плечей, міцні й повільні, пройшли перед моїми очима. Наче в уповільненій зйомці. І нахилившись низько до столу, майже торкнувшись його грудьми, вона поглянула на мене. Впритул. Очі зелені:

— Нє закривай двєрі, — сказала вона пошепки, із дужим акцентом...

Ніч була непроглядна. Ні зірок, ні місяця. Море билося.

Агнес увійшла. Я чув її кроки. Вона йшла боса. Я не ворушився. Дивлячись на неї, що наближалася до мене з пітьми.

— Можна? — запитала вона і сіла на ліжко. — Я прийшла.

— Чую.

— Ти мене не проженеш?

— Ні.

Тягучим шелестом упала на підлогу тканина. Агнес, м’яка та владна, обволікакувала мене. Очі її наблизилися. Губи вп’ялися. І волосся, розсипавшись дашком стріхи солом’яної хати, покрило останню подобу мутного світла ночі.

— Звідки ти знаєш руську?

— Зовсім не знаю. Просто у мене подруга з емігрантів. Я прочитала твої оповідання. Бергер сказав, що ми їдемо тебе побачити. І я вивчила цю фразу. Думала, що так воно і станеться…

— У чому сенс життя, по-твоєму?

— Життя — складна річ. І складається вона з трьох частин: удача, щастя, здоров’я. При нестачі однієї з них ми втрачаємо сенс. Крім третьої. Будь егоїстичнішим. Як ми. Сервус!

І Агнес пішла. Тихо причинивши двері…