Клубок

Буря вщухла за північ.

Не спалося.

Відчинивши вікно, я слухав море.

Воно діставало мене дрібними солоними бризками. Небо грало зорями. Вони відбивалися у стулках вікна, у дзеркалі шафи та в лаку величезного дубового столу. І раптом я збагнув, що в кімнаті я не один…

По шкірі мороз. І повернутися я боявся. Щось зеленими іскрами пройшлося біля столу. Наче невидимка грався трьома сонячними зайчиками. Але вони були слабкі.

— Хто тут? — запитав я рідною, уголос. Потім виправив себе німецькою: — Wer ist da?

 Зайчики повільно оберталися біля столу. Я ступив до них. Витягнувши вперед руки…

 Це було в’язким, наче тугий кисіль. Воно притягнуло магнітом. І волосся моє стало дибки.

— Аа...а, — застогнав я. Але голос мій застряг у горлі.

Я потягнув клубок зайчиків до ліжка. Не припиняючи силкуватися кричати. Але тільки хрипів:

— Аа..гхаа...а.

Я повалив клубок на ліжко. Мої руки німіли. Їх звело судомою. І раптом я вичавив із себе слово: «Нарвік».

І впав, безтями.

...У двері постукали. Я розплющив очі. Просто в них світило сонце.

— Ти снідатимеш чи валятимешся в ліжку? От ледар, — бурчав Тео. — Одинадцята година. У товстому светрі під горло він скидався на капітана піратського корвета. — Вночі приїхав Бергер. Його застала буря. Він уже гуляє. Із секретаркою. Сучий син. Збирають танг.

 — Що збирають?

— Танг, — Тео підняв голос. — Це водорості, викинуті штормом. Його дружина з них робить щось там на кшталт інсталяцій…

Кава була гарячою. Чашка гойднулася в моїх пальцях. Плюснуло на стопку аркушів, списаних на тильному, мені не видному боці.

— О чорт, вибач, — зніяковів я.

— Нічого. Кава та чай роблять папір старішим.