Різниця

Велетенською брилою на чотири кути стояв дім. За півмилі від берега. І коли я зачиняв вікно, у нього вже билися краплі. Великі й сильні. З десяток дубів у саду стогнали кронами, гублячи листя та гілки.

— Ти ніколи не спостерігав шторм? — поправляв щипцями цурпалки в каміні Тео.

— Ні. Я взагалі двічі бував на морі. І то на Азовському. Мілкому. В дитинстві.

— Тобі подобається цей дім? — Тео подав мені пів склянки віскі. — Це відмінний напій. Люблю його попивати.

— Великий. І холодний. Як у Діккенса.

— Тут жив морський офіцер. Його розстріляли. Дивитимешся новини?

— Дивитимусь.

Віскі був міцний. Тілом розійшлося тепло. Стало затишно. Ось воно — узбережжя Північного моря. Старий Захід. І поважний письменник у співрозмовниках. Чого ще бажати? Ах, так... Покоївку. Хоча, навіщо. Побути наодинці. Збити добрий сюжет. І мирно пописати. У насолоду. З чого складається життя...

За вікнами міцнішав вітер. Гуло в комині.

— Як ваші реформи? — набиваючи люльку, дивився з-під зморшкуватого чола Тео.

— Ніяк.

— А часопис?

— Веду далі.

— Я запросив на вечір Бергера. З телекомпанії. Їм потрібна яскрава акція. Думаю, журнал твій — саме воно. Три мови. Міцна обойма і власний стиль…

Десь розбилося вікно. Посипалося скло. І згасло світло.

— Піду погляну, — заскрипів кріслом Тео, — от халепа…

— Скільки злості в бурі, — мовив він, повернувшись. Його очі блищали у світлі ліхтаря. Він бинтував ліву долоню: — Допоможи, не впораюся сам. Ущент. Вікно у ванній. Як тобі, морська гостинність?

— Терпимо.

— Вип’ємо?

— Не бачу перешкод.

— Я пишу зараз про Нарвіка, — витираючи губу об губу, вів далі Тео, — тому винайняв цей дім. Потрібна триєдність. Відіслав прислугу. І запросив тебе. Дякую, що приїхав.

— Ну, це я дякую.

— Потрібен руський. Хочу за тобою поспостерігати. Поговорити. Ти завжди пишеш про нашу страшну несхожість. У тебе ж читав: «Що руському добре — німцю смерть».

— Це не я придумав. Ще в минулому столітті один генерал сказав.

— Отож бо, генерал. Нарвіка розстріляли союзники. Як нацистського злочинця. Ти вже оглянув будинок?

— Побіжно. Але видно, що тут жили моряки.

— Жили... З вісімнадцятого століття. Сам Нельсон бував тут. Сподіваюся, ти не боїшся темряви?

— Я боюся тільки жаб і змій.

— Тут їх немає.

— То що той Нарвік?

— Він був близьким другом Редера, командувача флоту третього рейху. Дружили з дитинства. У першу світову тягли лямку на одному підводному човні. Потім одному — крісло, іншому — борт. Коли Редер сказав, що фюрер оголосив англійцям війну і що сам фюрер вважає кампанію нікчемною забавкою... А тим часом надводні сили Німеччини нечисленні та слабкі, тож морякам залишиться лише показати, як вони вміють гордо помирати... Нарвік відповів: «Значить, загинемо разом».

Тео хильнув.

— Ось фотографія, — він потягнувся через стіл, і у світлі гасової лампи я побачив Гітлера, Редера та Нарвіка з біноклем у руках. — Нарвік не любив Гітлера. Та його мало хто з моряків любив. Фюрер же австрієць, морем там і не пахло. Але служба це служба. Тим паче прусський вишкіл. Редера засудили в Нюрнберзі до довічного. Він сам попросив замінити вирок на розстріл. Йому відмовили. І він просидів у Шпандау до п’ятдесят шостого року. Нарвік відсиджувався тут. Але дізнавшись про бажання смертні друга, попросив того ж самого. Йому пішли назустріч…

Я пильніше вдивлявся в обличчя. Фотографія вже пожовкла. І від неї віяло забутим романтизмом війни. Стоять собі три арійські богатирі... Теж люди.

— Торік, — озвався я, — читав томи Нюрнберзького процесу. Німецькою. Ти вибач мені, Тео, але я подумав — усі німці злочинці. Так я подумав. Вибач.

Тео покусував люльку.

Дали світло.

— Чи це у вас у крові, — вів я далі, — тяга окультурити всіх під свій зразок. Ось в Еренбурга вже у чотирнадцятому році про це. Їдять німці ліверну ковбасу біля сараю, підводять засудженого, тут же встають, розстрілюють, мізки по біленій стіні, і далі їдять ліверну ковбасу, намазуючи на рогенброт. А ще не було жахів «Майданека» та «Освенцима», вибач, по-німецьки «Аушвіц». Ти читав «Хуліо Хуреніто» Еренбурга?

— Ні.

— Я подарую тобі.

— Нарвік нікого не хотів переробити. Він став заручником системи. І він був потомственим офіцером. Він нічого іншого не вмів, як воювати.

Тео пройшовся кімнатою. Міряючи її кроками. Повільно, попиваючи віскі з правої руки. Забинтованою лівою він підносив до губ люльку.

— Я часто думав над твоїми листами. Про ваше життя у вашій країні. Ти ще досить молодий, Сашо. В тобі стільки бажань. І стільки фантазій духу, що не тільки відкривають безліч можливостей, а й породжують нетерпіння серця. Можливо, тому вантаж реальності вдвічі для тебе важчий. Мені здається, я навіть відчуваю його. Оцей твій вантаж.