Буде шторм

Про Нарвіка забули всі. Але не Нарвік.

Я ж про це нічого не знав. Просто того 1998 року, Тео запросив мене, літератора з України, провести пару тижнів у Бельгії.

Із Тео ми листувалися багато років. Друкувалися в одних видавництвах. Але не зустрічалися. І ось в Антверпені він, лисіючий, проте все ще моложавий старий, радо тиснув мою руку. В його очах, що вже вицвітали, в усмішці й, навіть у короткій горіховій люльці, здавалося, жила сама дружба.

— Саме таким тебе і уявляв, — сказав він мені, — тільки от сивина геть не на часі. У твої-то годи.

Німецька мова Тео була плинною. Говорив він, покусюючи люльку і кривлячи рота.

— Ну, сивина в бороду, біс у ребро, — віджартувався я.

— Тільки про бісів не треба.

— Це в нас приказка така. Тут біс у іншому розумінні, — підняв я руки вгору.

— Ти часто кліпаєш. Короткозорість? — запитав Тео вже в автомобілі.

— Так. Трохи назбиралася.

...За шумом прибою було важко говорити. Вітер тріпав поли подарованого мені плаща. Тео одягнувся в точно такий самий. І, одного зросту зі мною, видавався моїм двійником. Здалеку. Говорили ми про Гамсуна та Купріна. Тео порівнював моє оповідання «Град Єпіфанії» з «Паном» і, розхвалюючи мій стиль, поколював застереженнями:

— Але не задирай носа! — він ткнув пальцем у небо. Там кружляли сірі, наче свинець, хмари. Ніби хтось крутив їх ручкою стартера. — Те, що в тебе виходить на малому просторі й у межах обраної теми, може обернутися провалом на великому тлі. — Він зупинився. Видихнув хмару диму, що пахла навіть на цьому вітрі. — Ходімо, буде шторм.